Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

– Хотів би особисто познайомитися з професором. Для цього прошу бути з ним нині о п’ятій пополудні в кав’ярні, яку ви завжди відвідуєте. Спосіб нав’язання знайомства я знайду сам. Звичайно, Ви мене ані словом не зрадите, і ми познайомимося сьогодні лише вперше. Розумієте мене, люба пані?

– Радо погоджуюся, але за умови, що ви його не наразите на щось неприємне. Хочу, щоби він за всяку ціну уник компрометації.

Пообіцявши найсуворішу конфіденційність, я попрощався і повернувся до себе.

Матеріал у справі Челяви, зібраний, починаючи від вчорашньої ночі, виглядав тепер дуже цікаво. Треба було лишень проаналізувати його і зробити висновки.

Я не сумнівався тепер анітрохи, що між ученим і Стахуром існує особливий психофізичний зв’язок, завдяки якому стан яви першого супроводило близьке до каталепсії, але не ідентичне їй западання у сон другого; спільним обом життєвий струм, здавалося, переходив від одного до другого, роблячи неможливим одночасний біологічний процес; ці люди, ймовірно, ніколи не промовили між собою жодного слова, не зазирнули один одному у вічі – не могли, навіть якби хотіли.

А проте один знав із дивовижною докладністю про враження іншого. Хоч треба було цей пункт перевірити. А якщо Стахур, не маючи змоги порозумітися іншим чином, після кожної відгуляної ночі залишав письмовий звіт своєму спільникові? І навпаки.

Я мусив обов’язково познайомитися з Челявою, мати з ним якісь спільні, хоч дрібненькі враження, байдужі щодо справи, яка цікавить одночасно і його, і брата Стахура. Про певні подробиці, пов’язані з цією дрібницею, можна було би потім злегка згадати в присутності нічного волоцюги, а якщо відповість належним резонансом, припущення мої щодо тотожності пам’яті в обох і щодо пов’язаних із цим питань перетворяться на тверду впевненість.

А тому я нетерпляче чекав на п’яту годину вечора, коли мало відбутися знайомство.

Близько пів до п’ятої Челяви з’явилися в кав’ярні. Професор зайняв місце поруч із дружиною під вікном і занурився у читання щоденних часописів. Я присів до сусіднього столика, віддавши легкий поклін пані Ванді. Закінчивши перегляд газет, Челява розпочав із дружиною розмову про якісь другорядні речі. Я був заклопотаний, як зав’язати знайомство, але щастя мені сприяло. Вчений, завзятий шахіст, почав через хвилину нарікати, що нема його постійного партнера, якого безуспішно виглядав у залі. Я скористався з нагоди і, наблизившись до його столика, відрекомендувався, пропонуючи партію шахів.

Челява, хоч і дещо здивований, охоче погодився, і ми почали гру. Мушу визнати, грав він чудово, але і я маю певну вправність. Тож фортуна вагалася між обома сторонами: то я отримував мат, то він терпів поразку. Поволі він розохотився і сам вимагав реваншу.

Протягом гри розмовляли ми мало; лише раз погляд його задумливих очей зупинився на мені трохи довше.

– Знаєте, – промовив, затримуючи руку на фігурі, – здається мені, що ми звідкись знайомі. Але де це могло бути? Ваше обличчя дуже мені когось нагадує.

– Цілком можливо, пане професоре. Я був Вашим довголітнім слухачем, – поспішив я з поясненням.

– Ах так, маєте рацію. Але щороку змінюється переді мною стільки облич, що важко запам’ятати.

І, заспокоєний, зробив хід турою.

А час плинув швидко і наближалася фатальна восьма година. Четверта за чергою партія, яку ми розпочали після сьомої години, обіцяла затягнутися надовго. Я навмисно довше замислювався над кожним ходом й ускладнював ситуацію на шахівниці. Челява нервував і постійно зиркав на годинник. Нарешті урвав гру в дуже напружену мить і вибачився за прикрість.

– Маю сьогодні ще засідання о восьмій, – збрехав невдало. – Але партію цю мусимо закінчити завтра. Становище надзвичайно цікаве. Може, запам’ятати би собі цю ситуацію? Адже ви мені не відмовите, чи не так?

– З найбільшою приємністю, пане професоре.

Й уважно глянувши ще раз на шахівницю, ми розпрощалися.

Повернувшись до себе, я знову здійснив метаморфозу своєї зовнішності у стилі вчорашньої ночі й перед одинадцятою вже сидів у корчмі. Брат Стахур дещо спізнився і прийшов у дуже недоброму гуморі. Одразу ж після прибуття зажадав дві склянки абсенту й одним духом вихилив обидві: без сумніву мав намір упитися. Після полуночі шаленів, як має бути.

У слушну мить я відтягнув його убік, пропонуючи зіграти у шахи.

– Знаєш, – теревенив я, – один із моїх знайомих загадав мені шахову головоломку. Уяви собі, грав з якимсь йогомостем, але через брак часу мусив гру припинити. Кінцеве розташування фігур запам’ятав, обіцяючи собі докінчити партію згодом. Ситуація дуже цікава, може, розв’язали би її вдвох? Візьмеш білі, позиція яких вигідніша. Гратимеш, Стахуре?

– Ну добре, літераторе, – відповів він, трохи зворушений, – розставляй, але швидко, бо маю сьогодні залагодити ще одну архіважливу справу.

Я почав розставляти фігури, відтворюючи ситуацію з недокінченої партії з професором. Пам’ять маю непогану і незабаром зреконструював позицію чорних.

Перейшовши відтак до реконструкції протилежної сторони, навмисно розставив три фігури на невідповідному місті, свідомо фальшуючи істинну ситуацію.

Стахур уважно подивився на шахівницю, потім підніс на мене прискіпливі очі.

– Як називається той твій знайомий, котрий перервав цю партію? – запитав зацікавлено.

Назвав йому своє справжнє прізвище.

– Ага! Так, правда, все в порядку. Але, знаєш що, любий Дзержбо? Або тобі, або тому молодому лікареві зрадила пам’ять. Ти помилився у трьох місцях.

І спокійно пересунув фігури на належні позиції.

Хоч я чекав цього, але важко було мені приховати здивування. Стахур, зауваживши вираз мого обличчя, засміявся, тріумфуючи:

– Ну що, чи не правда, що так стояли?

Я без вагання погодився.

– Але звідки, до дідька, можеш щось таке знати? Мабуть, не на підставі шахової техніки? Зроблені мною істотні помилки ні в чому не суперечать техніці гри.

– Знаєш що, Дзержбо? – відповів він, трохи помовчавши. – Облишмо в спокої ці фігури. Я сьогодні надто збентежений, аби добре грати. Натомість займімося чим іншим. Не уявляєш навіть, якої цікавої справи ти торкнувся, ставлячи мені випадком свою загадку. Та я тобі загадаю ще цікавішу, яка й не снилася нашим мудрецям. Зузу, серденько, подай-но ще чарчину! – гукнув він молодій кельнерці, що проходила поруч, і пригорнув її широкими обіймами.

Дівчина спритно вихопилася з них, щоби невдовзі повернутися із замовленим напоєм. Стахур посадив її собі на коліна і, обсипавши цілою гамою плебейських пестощів, знову випустив зі своїх обіймів.

– Тепер можеш летіти, голубко.

– Розкішна дівка, – звернувся до мене, вказуючи на неї. – Що за тіло! Делікатеси, літераторе, марципани! Раджу тобі поупадати за нею. Не пошкодуєш. Але то справи другорядні на теперішній момент. Почнемо дискусію з погляду вічності.

Витягнув перед себе ноги, глитнув ковток абсенту і, дивлячись мені в очі, із загадково-таємничим виразом почав:

– А знаєш, Дзержбо, з ким грав у шахи твій доктор?