Читати книгу - "Месія Дюни"

— Ними керуватиме Стерновий? — спитала Алія.

— Вони доведені до розпачу, хіба ні? — згодився Пол. — Тому я тут.

— Бачать щось, чого не бачимо ми?

— Саме так.

Алія кивнула, згадавши свої думки про Таро Дюни, і швидко виклала свої побоювання.

— На нас накидають покривало, — сказав Пол.

— За належного патрулювання, — зважився заговорити Стілґар, — ми могли б запобігти…

— Ми нічому не можемо запобігти… ніколи, — промовила Алія. Їй не подобався теперішній Стілґарів спосіб мислення, його обмеженість, що не дозволяла помічати очевидні речі. Це не той Стілґар, якого вона пам’ятала.

— Ми мусимо рахуватися з тим, що вони роздобудуть хробака, — промовив Пол. — Інше питання, чи зуміють розпочати меланжевий цикл на іншій планеті. Їм потрібно буде щось більше, ніж хробак.

Стілґар переводив погляд із брата на сестру. Завдяки екологічному мисленню, прищепленому йому січовим життям, він зрозумів їхні міркування. Пійманий хробак не міг би жити без частки Арракіса — піщаного планктону, маленьких творців та всього іншого. Для Гільдії це була неабияка проблема, але не непосильна. Його щоразу більший неспокій лежав в іншій сфері.

— Отже, твої видіння не викривають співучасті гільдієрів? — спитав він.

— Прокляття! — вибухнув Пол.

Алія вивчала Стілґара, відчуваючи в його свідомості варварську однобокість думок. Він був розіп’ятий на вірі в чародійство. Магія! Магія! Заглянути в майбутнє — це те саме, що вкрасти священний вогонь із храму. Це вкрай небезпечна спокуса, що загрожує згубою й втратою душі. З безформної й небезпечної далечини вихоплювалося щось таке, що мало форму й силу. Але Стілґар почав відчувати за незнаним обрієм інші сили, можливо, іще могутніші. Його Королева-Чаклунка і Приятель-Чародій проявили небезпечну слабкість.

— Стілґаре, — сказала Алія, змагаючись його втримати, — ти стоїш у долині між дюнами. Я ж стою на вершині. Я бачу те, чого ти не бачиш. І, крім усього іншого, бачу гори, що закривають далечінь.

— Є речі, приховані від тебе, — сказав Стілґар. — Ти завжди це казала.

— Будь-яка сила обмежена, — відповіла Алія.

— І небезпека може надійти з-за гір, — промовив Стілґар.

— Схоже на це, — погодилася Алія.

Стілґар кивнув, утупившись поглядом у Полове обличчя.

— Але що б не прийшло з-за гір, воно мусить перетнути дюни.

***

Правління, що базується на пророцтвах, є найнебезпечнішою у Всесвіті грою. Ми не вважаємо себе достатньо мудрими та сміливими, щоб гратися в неї. Описані тут засоби для регуляції менш важливих справ близькі до межі того, на що ми відважуємося, здійснюючи правління. Зважаючи на це, ми користуємося принципами Бене Ґессерит і розглядаємо різні світи як генофонди, джерела вчителів та учнів, джерела можливостей. Наша мета не правління, а використання цих генофондів, навчання й звільнення від усіх обмежень, що зв’язують підданців і правителів…

«Оргія як знаряддя мистецтва політики», розділ ІІІ для Гільдії Лоцманів

— Тут помер ваш батько? — спитав Едрік, висилаючи зі свого контейнера променевий вказівник до викладеного коштовностями знака на одній із рельєфних карт, що прикрашали стіну приймального салону Пола.

— Це святиня, у якій покоїться його череп, — відповів Пол. — Мій батько помер, бувши ув’язненим на фрегаті Харконнена, в улоговині під нами.

— О, так, тепер я згадав цю історію, — промовив Едрік. — Він начебто вбив старого барона Харконнена, свого смертельного ворога.

Сподіваючись, що він не надто сильно виявив жах, який викликали в нього закриті приміщення, Едрік перевернувся в оранжевому газі та перевів погляд на Пола — той самотньо сидів на довгому дивані в сіро-чорні смуги.

— Барона вбила моя сестра, — таким же байдужим голосом поправив Пол, — перед битвою під Арракіном.

«І чому, — питав він себе, — цей гільдієрський рибочоловік знову роз’ятрує давні рани в цьому місці і в цей час?»

Здавалося, що Стерновий програвав битву, намагаючись утримати на припоні свої нерви. Зникли ліниві риб’ячі рухи їхніх попередніх зустрічей. Його крихітні оченята бігали туди-сюди, щось шукаючи й зважуючи. Помічник, який його супроводжував, стояв оддалік, біля строю охоронців, під стіною ліворуч від Пола. Цей помічник непокоїв Пола: масивна товста шия, тупе порожнє обличчя. Він увійшов у салон, час від часу штовхаючи контейнер, який тримало супровідне поле. Хода незвична, руки в боки.

«Скителі, — так називав його Едрік. — Ад’ютант Скителі».

Зовнішність ад’ютанта волала про дурість, але його видавали очі. Насміхалися з усього, що бачили.

— Ваша наложниця виглядала задоволеною виступом лицеплясів, — промовив Едрік. — Я радий, що зміг подарувати їй цю невелику розвагу. Мене особливо втішила її реакція від огляду власного обличчя, повтореного всією трупою водночас.

— Хіба ж не кажуть боятися гільдієрів, із дарами прибулих? — спитав Пол.

Він згадав виступ лицеплясів у Великій Залі, котрі ввійшли в костюмах і подобах карт Таро Дюни. Вони стрімко поділилися й закружляли залою, відтворюючи начебто випадкові картини, які потім розгорнулися у вогненні вихори й древні ворожбитські комбінації. У наступному номері взяли участь владарі: парад королів та імператорів з обличчями як на монетах, офіційні та штивні, але навдивовижу плинні. Не обійшлося й без жартів: копіювання обличчя й тіла Пола, а потім Чані, повторена вздовж усієї зали; пройшов навіть Стілґар — справжній Стілґар при цьому бурчав і виглядав зніченим, тим часом як усі інші реготали.

— Але ж наші подарунки зроблені з дружніми намірами, — запротестував Едрік.

— Наскільки ж ви дружні? — спитав Пол. — Гхола, якого ти нам вручив, вірить, що він був спроектований, аби знищити нас.

— Знищити вас, сір? — перепитав Едрік, увесь утілення чемної уваги. — Хіба можна знищити бога?

Стілґар, котрий саме ввійшов, зупинився й глянув на охоронців. Вони перебували значно далі від Пола, ніж слід було. Розсерджений, він наказав їм підійти ближче.

— Усе гаразд, Стіле, — Пол здійняв руку. — Це лише дружня розмова. Підштовхнеш контейнер Посла до краю мого дивана?

Обдумуючи наказ, Стілґар побачив, що контейнер Стернового опиниться між Полом і кремезним ад’ютантом, надто близько до Пола, але…

— Усе гаразд, Стіле, — повторив Пол і зробив рукою умовлений жест, який перетворював наказ на обов’язковий імператив.

Рухаючись із помітною нехіттю, Стілґар наблизив контейнер до Пола. Йому не подобався вміст контейнера, так