Читати книгу - "Остання подорож Сутіна"

Місце, яке називається білим кольором, було для нього передчуттям раю. Там усе було завішено мертвими фазанами, яких він оскаженіло переносив на полотно. Переносив їхню розкішну кольорову оперену смерть. Їхній останній тріумф, їхнє мертвотне оперення, миттєвий спалах несамовитої кольорової краси.

Якось один росіянин, що приїхав до Парижа з Берліна, підсунув йому в «Ротонді» записку, коли вони розговорилися. Тобто насправді говорив росіянин, Сутін, як завжди, вперто мовчав або ж бубонів, мимрив і проплямкував свої зауваження крізь цигарковий дим. Художникові хотілося поговорити про неможливість чистого білого кольору. Біле не є білим, хотів сказати він, але мовчав. Він, мовляв, не хоче залишати біле білим, розумієте, про що я? Чистоту слід затаврувати нечистотою, викачати в ній, оживити. Чистий білий колір — руйнівний, ворожий, це останнє Ніщо. А патьоки — це бунт.

Росіянин не здавався, підсунув йому через столик вірша, щоб Сутін нарешті, прочитавши, зрозумів його:

Рай… просторий порожній… засніжений край… фантом неба блакитного… тиша і біле… там над пухнастим озером… вдихаючи солодкий холод… світиться лісу молодого… біла душа… там я знайду блаженство… в блиску сіті льодової… Випливу в захваті… вічним білим… і вилечу стрілою… з-під гілок на простори… на блискучих легких лижах… спускатимусь з білих гір…

Росіянин різко піднявся, майже закричав до художника і вийшов з кав’ярні, голосно гукаючи: БЄЛИЙ РАЙ! БЄЛИЙ РАЙ!

І ось він лежить, намагаючись зібратись з думками, що йому проте не вдається. Чи він у Білій віллі? Рай — це простора порожня країна. Піренеї в його спогадах — також засніжений біблійний краєвид. Сніг майже по пояс, високий, як пшениця влітку.

А дні тут є? В усякому разі вони минають якось так, що йому не вдається помітити зміни освітлення. Нікого не видно, ані лікаря, ані слідчого. Тільки бліда медсестра безшелесно вносить йому поїсти. Голод ще при ньому, хоч цей голод вже і не є тим пожадливим поглинанням їжі, як то було у Вулику. Він приймає їжу з вдячністю, але надто сором’язливий, щоб заговорити з медсестрою, розпитати її про все.

Він так ніколи і не навчився розмовляти з жінками, робити їм компліменти, лестити їм. Він ковтає сухими вустами, захлинається власною слиною, натужно мовчить. Якось він вибелькотів покоївці в Кламарі просто в її здивоване обличчя:

Ваші долоні такі ніжні… як тарілки.

Страви дивують його. Бліді макарони, білий сметанний соус, все притрушене потертим сиром, схожим на пластівці снігу, білі качани капусти, білі книдлі, каляфіор, біла спаржа, соус бешамель, біла телятина, білий свіжий сир, хмаркоподібні молочні супи, рис, зварений на молоці. Білий горох. І жодної морквинки. З яєць вони повитягали жовтки.

Хоча ні — це ще не все. Одного дня — а тут дні взагалі існують? — йому приносять білі полуниці, ніжні невеликі плоди, і він недовірливо розглядає крихітні шрамики на білій шкірці плодів.

Цікаво, чи можна йому вставати з ліжка? Напевно, ні.

Він знову в центрі світу, тільки на краю цього центру, в тому світі, за яким він спостерігав із затишного закутка в «Ротонді», там він чигав на щедрого гостя кав’ярні, який би зафундував йому каву. Решта всесвіту не мала значення, світ був тут, існувало тільки декілька трамвайних маршрутів і три кав’ярні, в яких відбувалися щонайважливіші події. Три храми в цьому священному кварталі, називалися вони «Дом», «Купол», «Ротонда». Якийсь сповнений ентузіазму хроніст або підпилий євангеліст проголошує на повну гучність свої одкровення, і Сутін прислухається до його слів:

Хто хоч раз переступить поріг нашої кав’ярні, той пропав назавжди, ми, художники, називаємо це монпарнаською чумою. То вам не сифіліс чи яка інша хвороба, то набагато гірше: за цим місцем, яке тепер найцікавіше на усій земній кулі, шириться, подібно до чуми й ностальгії, і її нічим не стримати.

Коли добродійник не знаходиться, блаженство не завершується. Він бачить перед собою Лібйона, баристу «Ротонди», той сидить за стійкою, показуючи щось на мигах, а вуса його тремтять. Цей храм вдавав наповнену ароматом кави нормальність і в часи Першої світової війни. Сутін декілька разів втягає ніздрями повітря. Ах, райські запахи кави з молоком! Інші нехай собі замріяно говорять про лікер «Веннекер» з ефірними оліями хінного дерева, мандариновий цитронад, «Амер Пікон», «Кюрасао» чи «Джин Фіз», а шлунок Сутіна вимагатиме лише одного: заспокійливого спіненого «café crème», кави з молоком. За стійкою можна сидіти цілими ранками зі своєю філіжанкою, помішуючи порожнечу, гріти до печі плечі. Лібйон, Лібйон! Щоправда, буває таке, що храм оточують з усіх боків півдюжини поліцейських на роверах з криками:

Облава!

«Ротонда» — основне місце зібрань російських революціонерів, невеликий більшовицький острівець, вузьке Ельдорадо для дезертирів і пацифістів, які не мають наміру гнити в шанцях. Пацифістів осудливо називають відступниками, а тут їм можна полаяти війну, Лібйон прикріпляє до стін кілька патріотичних плакатів, які служать щепленням від поліції. Але ось уже й наступна війна не забарилася. Художник знову бачить себе на маргінесі центру світу, він кудись їде 1943 року. Великі часи давно закінчилися, навіть у цьому центрі — повно жалоби, навіть центр — це окуповане місце в окупованій країні, і щодругий, про це знають всі, є шпигуном або ж абияк замаскованим гестапівцем. Видається, що саме в Парижі їх розплодилося особливо багато.

Центр — це лиш сон, у якому немає художника. Він став невидимим,