Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Дійсно, традиціоналісти та «іконоборці» рухались однією і тією самою орбітою. І ті, і ті виявили себе відданими хранителями колоніальної спадщини, а відмінності, які розрізняли їх, були формальними й поверхневими. Можна сказати, що, власне, революція 1817 року в Пернамбуку хоча й була навіяна «французькими ідеями», все ж таки значною мірою являла собою нову форму вікової боротьби місцевого населення з чужинцями, власника земельних угідь із вуличним торговцем. Якби ця революція перемогла, мало ймовірно, що вона породила б яку-небудь по-справжньому суттєву трансформацію політико-економічної структури Бразилії. Ми добре знаємо, що багато хто з провідників цього руху дійсно належали до так званої земельної аристократії, і не існує жодних указівок на те, що вони були готові прийняти всі наслідки революції й розстатися зі споконвічними привілеями. Заява, з якою Антоніу Карлус[146] звертався до juizes da alcada (суддів апеляційного суду) Баії, виправдовуючи свою участь у повстанні, не може точно передати його переконання, оскільки її метою було завоювати прихильність суддів. У будь-якому разі важко заперечувати наявність певної щирості в документі, в якому він висловлює своє рішуче неприйняття прагнення (нехай і суто теоретичного) революції, метою якої було скасування всіх соціальних бар’єрів, зрівнюючи його самого й інших представників вищого класу з найнижчими прошарками населення. Або ж, повторюючи його власні слова, неприйняття «системи, яка, позбавивши мене належності до аристократії, зрівняє мене з покидьками суспільства та бидлом усіх мастей і зрубає на кореню мої обґрунтовані сподівання на подальший прогрес і добробут»[147].

Відверто кажучи, ідеї, які народилися у 1817 році, не вмерли й після отримання політичної незалежності країни. Згадуючи 1847 рік та революцію Прайера[148], коли люди вели справедливу, хоча й нерезультативну боротьбу проти гнітючого домінування деяких родин латифундистів у Пернамбуку, Набуку ді Араужу зміг мудро зазначити, що небезпечний антисоціальний дух, який утілювали ці родини, був пороком, «породженим застарілою організацією, яку наші революції та наша цивілізація так і не змогли подолати. — І відразу додає: — Ви підносите до небес ці благородні ідеї, аби здобути популярність і перемогти, але пізніше на практиці ви поважаєте та захищаєте власний феодалізм, борючись лише з феодалізмом ваших ворогів. Ви поділили провінцію на завойовників і завойованих. Ваші зусилля були спрямовані на те, щоб дати своїм те, у чому ви відмовляли іншим. Ви породжуєте й розбурхуєте тільки пагубні, реакційні почуття. Ви діяли з одіозною запеклістю й огидністю банди, а не з патріотизмом і обачливістю, притаманними політичній партії»[149].

Цей суто зовнішній, не глибинний характер багатьох заворушень, які відбулися протягом кількох років перед і після проголошення незалежності, показує, з якими труднощами долалися кордони, встановлені у нашому політичному житті деякими специфічними умовами, породженими португальською колонізацією. Один із наслідків майже вимушеного процвітання певної частини міської буржуазії Бразилії полягає в тому, що деякі характерні риси, притаманні доти сільській аристократії, стали спільними для всіх класів як ідеальний стандарт поведінки. Перетворившись на еталон протягом тривалих років життя у сільській місцевості, менталітет мешканців маєтку заполонив міста й охопив представників усіх професій без винятку, у тому числі самих непрестижних. Досить цікавим є випадок, свідком якого став Джон Луккок[150] у Ріо-де-Жанейро, коли простий ремісник теслярської майстерні одягався на кшталт ідальго, у трикутний капелюх і черевики з пряжкою, та відмовлявся власноруч налаштовувати обладнання майстерні, доручаючи зробити це негрові[151].

Багато з цих помічених іще з давніх часів труднощів у функціонуванні державних установ Бразилії, безсумнівно, можна пояснити тими самими причинами. У країні, яка протягом більшої частини свого існування була землею господарів і рабів, де торгівля була зосереджена у руках амбітних чужинців, які прагнули багатства та статусу, було неможливо відшукати багато представників середнього класу, придатних для державної служби.

Ці умови стають іще зрозумілішими, якщо взяти до уваги той факт, що у Бразилії, як і в більшості країн з нещодавнім колоніальним минулим, майже не існувало осередків, мешканці яких були б посередниками між містами та сільськими угіддями, займаючись при цьому виробництвом товарів на вивіз. Це твердження передусім справедливо для Бразилії та й всієї Латинської Америки, де стабільність сільськогосподарського виробництва завжди напряму й винятково залежала від природної