Читати книгу - "Коріння Бразилії"

У результаті різниця між міським центром і «фазендою» у Бразилії та, можна сказати, й у всій Америці цілковито відповідає класичній і типовій європейській різниці між містом і селом. За винятком дуже рідких випадків, власне, слово «село» у його найпоширенішому значенні, так само як і слово «селянин», яке позначає людину, укорінену в своєму рідному домі протягом незліченних поколінь, не відповідає реаліям Нового Світу[154]. Саме тому із зростанням міських центрів процес поглинання сільського населення зустрічає тут менше опору, ніж, наприклад, в європейських країнах, якщо тільки неподалік не існує цілинних земель, які треба розчистити та розорати.

У цьому розділі ми намагалися показати, як, принаймні на початковому етапі, цей процес у дійсності відповідав традиційній залежності, в якій опинилися міста щодо великих сільських господарств. За відсутності незалежної міської буржуазії кандидати на знову створені посади набиралися зазвичай з-поміж тих самих колишніх великих землевласників, носіїв притаманної цьому класові ментальності та переконань. Тому вся адміністративна верхівка у країні протягом доби імперії та навіть пізніше, вже за часів республіканського ладу, складалася з людей, тісно пов’язаних зі старою системою великої земельної власності.

Ці умови викликані одним досить реальним й відчутним чинником, який переважав протягом усього колоніального періоду. Тривалий час, певним чином до прибуття португальського королівського двору до Ріо-де-Жанейро, ми являли собою певну структуру sui generis[155] навіть порівняно з іншими американськими країнами, де економічне життя, як і в Бразилії, майже повністю спиралося на рабську працю.

У всьому світі та за всіх часів спостерігалося зовсім протилежне: міста процвітали за рахунок центрів сільськогосподарського виробництва. Без постійного зростання міст і формування нових класів, не пов’язаних із селом, земля поступово концентрувалася в руках представників цих класів, які, як правило, мешкають у містах і споживають продукцію, вироблену сільськими працівниками, не віддаючи, проте, останнім грошовий еквівалент за те, що вони одержують[156].

Якщо не зовсім точним є твердження про те, що в Бразилії ми бачимо протилежний бік медалі, так це тому, що зростання наших міст протягом усього колоніального періоду було хитким і відносним. Проте слід пам’ятати про той значущий чинник, що в зазначений період бразильські міста ніколи так і не позбавилися потужної диктатури латифундій. Важливо наголосити на цьому фактові, оскільки він допомагає визначити власний характер наших колоніальних міст. Найвищі посади в них дійсно завжди посідали володарі землі. Спільними для всієї нашої колоніальної історії є скарги комерсантів — мешканців міст на потужну монополію латифундистів у муніципальних радах. Намагання торговців рівнятись із землевласниками вважалося недоречним і, зрештою, було розкритиковане як абсурдне не ким іншими, як лісабонськими кортесами, оскільки титул власника великої цукрової плантації, зазначає автор літопису, міг вважатися настільки ж високим, як і аристократичні титули грандів португальського королівства.

Тому не дивно, що вони були практично єдиними справжніми «громадянами» колонії, де виникла ситуація, притаманна скоріше класичній античності, якої Європа — навіть середньовічна — ніколи не переживала. Типовий громадянин класичної античності завжди від самого початку був людиною, яка споживала продукцію власної землі, оброблюваної його рабами. Він майже ніколи не мешкав за містом. У деяких місцях Середземномор’я, наприклад на Сицилії, як зазначає Макс Вебер[157], сільськогосподарські робітники за жодних умов не проживали поза міськими стінами через невпевненість і крайню небезпеку, на яку вони постійно наражалися у сільських угіддях. А римські «вілли» були насамперед розкішними спорудами, які слугували не для постійного проживання їхніх власників, а для відпочинку[158].

У колоніальній Бразилії господарі, навпаки, зазвичай проживали на території своїх земельних угідь. Вони наїжджували до міських центрів лише з метою відвідування свят і урочистостей. У містах мешкали деякі співробітники адміністративних органів, ремісники й усілякі торговці. Бідність мешканців Піратінінги у XVII столітті описує отець Хусто Мансілья ван Сурк у листі до керівника Ордену єзуїтів, присвяченому нападу на Гуайру, поселення індіанців, навернених до християнства. У цьому документі причини бідності Піратінінги пояснюються постійною відсутністю мешканців, «оскільки за винятком 3 або 4 головних свят дуже мало чоловіків або жінок знаходяться тут. Майже завжди вони або в своїх маєтках, або шукають індіанців по лісах і полях, де останні проводять своє життя». Як повідомляє Капістрану ді Абреу