Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Капістрану Жуан ді Абреу (1853—1927) — історик, класик бразильської історіографії, учнем якого, зокрема, вважається й Сержіу Буарке ді Оланда. ">[159], в Баії, адміністративному центрі країни більшої частини колоніальної доби, будинки були зачинені майже цілий рік і заповнювалися мешканцями лише під час офіційних свят. «Місто, — каже він, — виходило зі сплячки лише кілька разів на рік. Ґабріел Суареш розповідає про одну охайну площу, на якій у призначений день проводилися бої биків. Регулярно проходили церковні свята з відповідними ходами та виставами й співами просто неба. У церквах давали комедії, і трохи прибравшись і причепурившись, як каже один із очевидців, можна було навіть сісти на вівтар. У таку пору обезлюднювали плантації, можна було виставляти напоказ свою розкіш, причому це могла собі дозволити не тільки одна стать, як сьогодні...»[160]. В іншому місці, розповідаючи знову-таки про місто Салвадор, але XVI сторіччя, той самий історик зазначає: «[...] вишукане місто з будинками без мешканців, оскільки власники більшість часу проводили у своїх заміських маєтках і відвідували місто лише під час свят. Міське населення складалося з ремісників, які займалися своїми справами, торговців, юристів, економістів, військових, які вимушені були там постійно проживати»[161].

Згідно з іншими свідченнями, ідентична ситуація спостерігалася в переважній більшості міст і селищ колонії. Траплялося так, що власники часто недбало ставилися до своїх міських помешкань, із завзятістю й старанністю доглядаючи за заміським житлом, де перебувала переважна частина їхнього майна та предметів розкоші та де вони могли з помпезною величчю приймати гостей і відвідувачів. Як у Флоренції доби Відродження, де, за словами Джованні Віллані[162], «вілли» багатих людей, розташовані у тосканських полях, були гарнішими за міські будинки й на них витрачалося набагато більше коштів, аніж це вимагав здоровий глузд.

Щойно процитовані свідчення в основному стосуються першого та другого століть колонізації. Уже в третьому столітті міське життя у певних місцевостях, здається, набуває самостійного характеру завдяки процвітанню комерсантів королівства, які оселялися в цих містах. У 1711 році Антоніл[163] заявляв, що постійно тримати дітей у маєтку означало «виховувати їх як простолюдинів, які тільки те й уміють, що говорити про собак, коней і волів. Залишити їх самих у місті та надати їм свободи — це перетворити їх на порочних людей, хворих на всі ганебні хвороби, які не можна легко вилікувати»[164].

Утім, порівняння між міським і сільським життям було за тих часів не на користь міста, якщо правдою були слова першого віце-короля Бразилії графа да Куньї[165] у листі, надісланому королю Португалії в 1767 році, де він описує Ріо-де-Жанейро як місце проживання тільки ремісників, рибалок, моряків, мулатів, неотесаних голих негрів і деяких негоціантів, причому лише дуже незначну частину останніх можна назвати таким словом, і місце, де немає людей, які могли б працювати депутатом або посідати владні посади, бо визначні та благородні люди мешкали у своїх маєтках або фазендах.

Це свідчення підтверджує, що протягом другої половини XVIII століття чітко зберігався той стан речей, який був притаманний нашому колоніальному життю від самого початку. Швидкий розвиток сільських угідь порівняно зі злиденною убогістю міста становить собою феномен, який закріпився тут разом із португальськими поселенцями ще від тих часів, коли вони влаштувалися на цій землі. І ця особливість виглядає ще більш рельєфно у порівнянні з тим, що голландці робили в Пернамбуку. Як уже наголошувалось у попередньому розділі, Вест-Індська компанія протягом завоювання бразильського північного сходу, попри докладені надзусилля, так і не спромоглася залучити достатню кількість мігрантів із сільської місцевості. Єдине, що їй вдалося, — це збільшити приплив міських поселенців. Зростання міст було неприродним і передчасним. У 1640 році, у той час як у капітанствах півдня, заселених португальцями, захист міст інколи розглядався як серйозна проблема внаслідок браку мешканців, у Ресіфі спостерігалася цілком протилежна картина: очевидний брак помешкань, в яких могли б розташуватися нові мешканці, що прибували безупинно. У голландських документах зазначалося, що повсюди встановлювали імпровізовані ліжка для щойно прибулих до колонії. Інколи на одному койко-місці на нестерпній спеці розташовувалися три, чотири, шість, а бувало й вісім осіб. Оскільки нідерландська влада не вживала суворих запобіжних заходів задля забезпечення житлом усіх цих людей, то у них залишався лише один вихід: заселятися у портові нічліжки. «А вони, — зазначається в голландському звіті, — є не чим іншим, як вульгарними будинками розпусти. Борони Боже гарному хлопцеві опинитися тут! Він приречений потрапити в справжню халепу»[166].

Тотальна перевага руралізму за всіма ознаками була радше типовим явищем, притаманним нашим колонізаторам, ніж чимось нав’язаним ззовні. І варто наголосити на цьому, оскільки здається цікавішим і, ймовірно, лестивішим для національної гордості декого, вірити у