Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Крути 1918 📚 - Українською

Читати книгу - "Крути 1918"

271
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крути 1918" автора Костянтин Тур-Коновалов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 45
Перейти на сторінку:
до плану. Проте мусив налякати Муравйова: що раніше той захопить Київ, то більше балів отримає комісар Штик. Плани для того й пишуть, щоб їх виконували, а ще краще — перевиконували.

Тільки-но за комісаром зачинилися двері салон-вагона, Муравйов провалився в крісло. Що ж, він мав саме такий вигляд, який і хотів, — досвідченого воєначальника, хитрого дипломата, верткого політикана.

— Проте не завадить заспокоїтися, — пробурмотів Муравйов, закочуючи рукав червоної сорочки.

Розділ 14. Прогулянка вечірніми вулицями

— Господи, Орино Станіславівно, що ви тут робите, та ще й так пізно? — Андрій побачив знайому постать Софіїної матері за кілька кроків від ґанку власного будинку.

— Ох, Андрійку, я від шерочки Віри Пилипівни повертаюся.

— Але матінка у своєї сестри від Різдва!

— Проте я цього не знала, хлопчику мій! Ваша матінка не повідомила, та і як би вона це зробила, якщо місто нині не європейську столицю, а древню печеру нагадує!

Із цим важко було не погодитися: запалених ліхтарів майже не залишилося, бричку чи бодай конку дочекатися ввечері було неможливо, а вже типів, що ковзали вздовж стін будинків, уникаючи світла поодиноких ліхтарів, іншими словами й не опишеш — варвари і дикуни.

Мабуть, такі слова оселилися в душі Андрія після того, як він разом із батьком подивився страшну хроніку. Його лякало не знання, що червоні сунуть сюди, до столиці, — Київ вони зможуть захистити. І війська є, та й доб­ровольців чимало. Лякала думка, що люди, подібні до побачених на плівці, можуть бути вже тут, у місті. Що під покровом ночі вздовж стін, уникаючи світла ліхтарів, шастали не злодії, а червоні, для яких життя людини не варте згорілого сірника.

— Я проведу вас.

— Будь ласка, друже. — Матінка Софії сперлась на руку Андрія.

«Які ж у Вірочки сини виросли. Я тільки на Олександра дивилася, Софію за нього сватала. А тут і молодший підріс — розумний, чемний, нічим від старшого не гірший… Коли вже дурненька Софія за розум візьметься, коли про своє щастя задумається? Її переймають лише політика та бої. Не дівчина — міністерська голова. Так, сучасні дівчата не такі, як ми: ми без нагальної потреби абстрактними матеріями не цікавились…»

«Треба Софії якось підказати, щоб про матінку більше дбала… А що, якби я не зустрів її на вулиці? Обібрали б до нитки, і ще добре, якби живою залишили. Та і як не обібрати — шуба лисяча й капелюшок, сережки з перлами, перстеник… Ні, не можна їй увечері самій з дому виходити. Небезпечно…»

Краєм ока Андрій помітив кількох чолов’яг, з вигляду робітників, що ховалися в тіні дерев неподалік від входу до будинку.

Під’їхала бричка, на хідник ступив огрядний пишно вдягнений пан. Він вимогливо загупав кулаком у двері, біля яких сховалися помічені Андрієм незнайомці.

— Степа-а-ане! Відчиняй! Знову, ледарю, спиш! Та відчиняй, кажу!

Двері прочинились, і на порозі став, певно, той самий Степан — здоровенний паруб’яга.

— Доброго вечора, Гаврило Лукичу! Заходьте мерщій! — голос у паруб’яги відповідав габаритам. — А то довкола стільки розвелося… всякого…

Багатий пан кивнув і пройшов у освітлене нутро парадного. Степан підозріливо роззирнувся і замкнув двері.

«Не в кожному будинку є свій Степан. А може, котрийсь Степан уже давно червоним став…»

Андрій відчув, що рука його супутниці тремтить.

— Що з вами, Орино Станіславівно? Вам зле?

— Мені страшно, друже. Не впізнаю я свій улюблений Київ…

— Ходімо швидше.

— Ох, Андрійку, не знаю. Ноги від страху ледве пересуваю. Але спробуймо.

Нарешті прийшли. Невеличка квартира Яворських у прибутковому будинку, на щастя, була не на першому поверсі. Хоч якийсь, та захист.

Повз Андрія прослизнули двоє хлопців — не старші від нього, в брудних гімназійних тужурках. Із-за рогу вигульк­нули гайдамаки — двоє вершників, які непоспіхом патрулювали вулиці. Вдалині пролунав свист і дивний гуркіт, мовби упала шафа, дощенту наповнена глиняним посудом.

— Господи, яке щастя! Я вдома. Он і Софійка вийшла на балкон. Хвилюється, певно…

«Цього тільки не вистачало! У місті купа зброї, а вона, як принцеса з лицарського роману, по балкону гуляє…»

Правду кажучи, Софія не гуляла по балкону. Вона весь вечір просиділа вдома, розмірковуючи над словами матері. Але що більше думала, то менше була впевнена в тому, що нині слушний час для заміжжя. Щоб друзі були живі й у безпеці — ось чим слід перейматись, а не тим, хто з них ліпший жених.

Дівчина взяла альбом із сімейними світлинами. І пів­сотні років не минуло, відколи фотографії увійшли в побут, а вже без них нічого й не згадати — тільки щасливі миті миготять у пам’яті, ото й усе.

Ось фото батька — покійний Яворський був людиною зовні суворою, і такою залишився на знімку назавжди. Хоча Софія пам’ятала його геть іншим — біля будинку разом із нею запускав паперові кораблики і кликав її: «Ходімо, доню, бо зараз попливе».

Ось матінка з батьком, ось вони втрьох, ось батько і його брат.

— Ой, а це ж Савицькі… Андрійко ще малюк, такий кумедний. Олександр… Певно, гімназист. Цікаво, я не знала, що у нас є цей знімок.

Як і чимало людей, наодинці з собою Софія любила розмірковувати вголос. Але зараз було не до пустопорожніх роздумів: з вулиці долинув дивний шум, наче розбився весь посуд у крамниці, як нещодавно в кондитерській Біленького.

— Що сталося? — Дівчина накинула на плечі шаль і вийшла на балкон. — Як на те, матінка у гості пішла. Як же невчасно, прости Господи!

На вулиці справді було неспокійно — гайдамаки гналися за якимось типом, що кинувся у провулок. Ще якісь люди, з вигляду учні ремісничого училища, перекинули навантажений віз. Потім повернулися гайдамаки, певно, так і не спіймавши злодюжку.

— То от звідки шум… Панове злодії не ховаються більше в темних підворіттях.

Договорити Софія не встигла — у двері подзвонили.

— Матінка! Ну нарешті… Засиділась, певно, у Савицьких. Здрастуйте, Андрію!

— Донечко, я не гостювала, а страху натерпілася, наче з війни повернулася.

— Здрастуйте, Софіє! — Андрій скинув башлик. — Вашу матінку я біля наших дверей зустрів.

Софія вдячно всміхнулася йому, а її мати, мовби не помічаючи більше ні Андрія, ні донечки, пішла вдягненою в кімнати. Але продовжувала розповідь, не замовкаючи ні на мить.

— Що ж це коїться? Вулицями неможливо ходити! Де поліція, де громадянська відповідальність, врешті-решт?! Суцільний безлад! Раніше Києвом можна було вночі гуляти. Та навіть хулігани з повагою грабували. Дякую, Андрію…

— Мамо! — Софія пішла слідом у кімнати. — Що сталося?

— Що?! — Мати нарешті зрозуміла, що можна зняти шубу. — Ось, тримай… Нічого доброго. Порядку немає. На вулицях п’яні мужики й мітинги. Ще й грубіянять!

Софія взяла в матері шубу і простежила поглядом, як та заходить у свою кімнату.

— Господи, Андрію, ну хоч ти мені скажи, що сталося? — Від хвилювання дівчина перейшла на «ти».

— Я випадково зустрів твою матінку на Володимирській, майже біля нашого будинку. Там після мітингу сварилися якісь чоловіки напідпитку…

— Зрозуміло. Мама, як зазвичай, перебільшує. — Софія видихнула з полегшенням і на мить збентежилась. — А в суботу що робитимеш? Зараз Вертинський із гастролями в Києві, я давно хотіла його послухати.

Андрій похитав головою.

— Я б охоче, та не думаю, що мене відпустять.

Софія невпевнено всміхнулася.

— Твій тато розлюбив пісні Вертинського?

— Батько тут ні до чого. Я записався у Студентський курінь при юнкерській школі. А в нас усе суворо.

Софія подивилася в обличчя

1 ... 26 27 28 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крути 1918», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крути 1918"