Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Спочатку хлопці просто виходжували лисенятко, але згодом прив’язалися сильніше. Особливо Женька, а незабаром «потоваришували», подовгу грали з Рудьком, згодовували з долоні ласі шматочки. Поступово лисеня звелося на ноги, підросло, зміцніло, і до зими вже було схоже на дорослого звіра. Прив’язалося лисенятко і до людей, приходило на поклик, але ближче до весни назавжди пішло в тайгу. Спочатку дітям не вистачало Рудька, а Женька ревіла цілий тиждень та два дні нічого не їла.

– Ну годі вам, годі, – гудів тайговик, тріпаючи три чубаті голови. – Звіру і належить у тайзі жити, а не в клітці.

– А як же зоопарк? – Льонько, переможно посміхаючись, дивився на Лішака.

– Зопарк, зопарк. – Старий сплюнув, махнув рукою. – Звіру на волі належить жити, як людині в хаті ночувати. Зопа-арк…

Макар не помітив, коли дід змінив гнів на милість. Ще влітку, думаючи, що онук спить, Федір Корнійович погладив його по голові і сказав лише одне слово: «Виправиться!»

– А я тобі, старигане, не про те раніше довбала? – не стрималася Тарасівна.

– Про те, про те… – неохоче погодився старий.

Крізь густий бас діда Макар почув щасливий сміх матері. Заплющив повіки і проспав до ранку з посмішкою на вустах, а ранком уже не міг відрізнити дійсність від сну, однак це пробудження залишилося найщасливішим у житті.

Потекли дні за днями, один цікавіший від іншого. Незадовго до закінчення війни, навесні до Льонька після госпіталю приїхав його батько. Микита Омелянович забрав сім’ю в місто. Пропонував і Галині Василівні допомогу з переїздом, роботою, помешканням, але жінка відмовилася. Вирішила, як і обіцяла, чекати чоловіка на кордоні.

Під час від’їзду гостей вирішилося і питання про Женьку. Батьки Льонька запропонували забрати дівчинку в місто та здати в дитбудинок, але Галина Василівна не погодилася, а Макар і чути не хотів: як це залишитися без Женьки.

– І навіщо тобі зайві клопоти? – вставила своє слово Катерина Юріївна, але, помітивши, як похитала головою подруга, тяжко зітхнула і додала задумливо: – А там учиняй, як знаєш. Тільки про чоловіка подумай…

Після від’їзду товариша Макар ходив розгублений, ніби втратив руку. Женька немов прилипла і не злізала з колін брата, а Галину Василівну називала матір’ю. Здавалося, Макар легше переніс навіть повідомлення про загибель батька, ніж від’їзд друга. Похоронка нагрянула в середині травня, після Перемоги, тому радість і горе злилися воєдино; а слово «безбатьківство» означало в дитячому віці те саме, що й «ведмежий кут». Пам’ять про батька збереглася лише в далеких дитячих спогадах, у поодиноких листах із фронту, які часто перечитувала мати з бабусею, та в розмовах-мріях: раптом похоронка – помилка. Хіба мало чули про таке? У перші місяці після війни в будинку разом зі сльозами поселилася надія, але ближче до зими в хаті уже не сподівалися на диво, хоча вголос про це ніхто не говорив. Лише Галина Василівна щовечора багато місяців виходила на стежку, яка зв’язувала кордон зі світом.

Спочатку друзі часто листувалися, але зустрічалися на канікулах. Улітку Льонько завжди приїздив на тайговий кордон, а взимку двічі Макар із Женькою бували в місті. Тужив Макар за товаришем, особливо коли на очі потрапляли берези. Живці привезли геологи, а саджали хлопці під керівництвом тайговика. У їхніх краях білостовбурні красуні рідко приживалися, і друзі доглядали їх, як дітей: поливали, підживлювали, а з холодами утеплювали мішковиною та закидали снігом, тож до весни лише верхівки дерев стирчали.

Разом із берізками підростала й Женька. Дівчинка росла схожою на хлопчака: ходила в штанях, завжди подряпана, з ґулями та синцями, намагалася ні в чому не поступатися Макарові. Не відставати від нього.

Зима минула. Один саджанець пропав, але два прижилися, і з кожним роком берізки підростали, міцнішали, наливалися силою, а діти з року в рік усе більше тягнулися до діда. Не одну сотню верст виходили утрьох тайгою, об’їздили на конях; не злічити, скільки витоптали ічигів[15] і скільки погаслих багать залишили після себе. Мисливець захоплено мотав головою, щулився, кректав, ні в чому не робив різниці між дівчинкою і хлопцем; та й називав її на манір Макара Жекою.

– Мало тобі онука, так ти, Лішак, хош сотворити з дівчинки хлопця? – Інколи втручалася бабуся, але потім махнула рукою і залишила всіх трьох у спокої.

Минали роки… Важко давалася тайгова наука, а старий навчав і ласкою, і словом, а інколи й тайгою…

– Ви, баламути, не ходіть завтра перевіряти пастки, – укладаючись із вечора, попередив Федір Корнійович.

– Чому ж? – здивувався Макар. – Учора ще збиралися.

– Хвіст мого барометра задрижав. – Мисливець тикнув рукою в бік ялинового сучка, прибитого прикоренцем до стіни. Його тонкий обкорований кінчик останніми днями весело задирався все вище, хоч шапку вішай, а сьогодні і справді трохи клюнув «носом».

– Сучок, він і є сучок, – буркнув Макар. – Деревинка.

– Деревинка, але слугує справно, – у гудіння старого вплелися незвично теплі нотки, наче йшлося про живу істоту. Тайговик відкашлявся і забасив: – Знову ж сіверко ожив. Кістки ламає. Як би негода не прихопила. Одне слово, не ходіть.

– Добре, діду, – відповіла Женька, засинаючи.

А вранці небо стояло чисте, прозоре, палало на сході таким яскраво-червоним полум’ям, що сніг довкола іскрився, безперервно спалахував вогненними бризками.

– Помилився дід зі своїми прикметами, – на ґанку оголосив Макар Женьці, мимоволі мружачись від сліпучого блиску.

Так пізно він давно не вставав.