Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Була і інша теорія мого босоногого дитинства, згідно з якою я був креатурою, вичарованою кимось із рутландців для їхніх заклинань чи пророчеств. Найімовірнішим було схрещення кота з людиною, або людини з котом, бо ж відомо, що на генетичному рівні людина являється найближчою до кота.

І третя теорія полягала в тому, що я — то просто прибулець. Ну, знаєте, як воно буває — космічний корабель із якоїсь там Альфи, Бети чи Епсілон Центаври. Тоді помилки пілота чи ще яка неприємність. Корабель — на друзки. А мене, миле дитя, що народилося у польоті, встигають викинути, перед падінням надавши більш-менш пристойного для даної планети вигляду. А що часу обмаль і комп'ютери вже працюють абияк, перевантажені керуванням корабля у екстремальних умовах, то, знову ж таки, припускаючи, що коти — то цивілізовані прибульці, якими аж кишить на цій планеті, об яку вони ось-ось гепнуться, а людей тут теж не менше, ніж котів, отож, говорила Віра, могло статися, що перевантажені комп'ютери не встигли розібратися, хто із тих двох категорій населення планети міг би прийняти мене у свої обійми і піклуватися найкраще, і пішли на компроміс, щоб було, просто кажучи, і вашим і нашим. Отож, я був, згідно із Третьою Теорією мого походження, не мутантом чи покручем, а посланцем, так би мовити, іншої, вищої цивілізації. Зрозуміло, чому мені та теорія подобалася найбільше.

Було іще кілька недолугих теорійок, що їх висовував, наїжджаючи до нас, Юрген, як ото, що я — даун, бо у мене Ай-Кью сорок і очі, наче у монгола, або що я — то втілення ходячої гріховності, посланої Архангелом, не пам'ятаю як його звали, на Землю, аби нагадувати людям, що потрібно молитися, і то відповідному Богу і у відповідній церкві, себто, у православній, Московського патріархату і таке інше. Але що він страшенно ревнував мене до Аліни, себто до своєї матінки, а отже страждав на елементарний едипів комплекс, а ще й до того страшенно напивався, бо ревнував мене водночас і до Віри, страждаючи на комплекс рогоносця, то ми не станемо розглядати оті п'яні теревені колишнього регбіста, колишньої краси і гордості збірної Політехнічного інституту, а ниньки священика і алкоголіка, який повчав, кількома пучками слід накладати хрест і куди ті пучки, анатомічно вивірено, слід прикладати.

Я мужньо толерував усі його недоліки, бо він належав до Сім'ї, куди мене великодушно включили Аліна і Віра, я прощав йому усе — його пиятки, його постійних «асистенток», яких він привозив із собою, причому кожного разу вони були усе молодшими, аж я уже починав побоюватися, аби йому не інкримінували розтління малолітніх, я змирився навіть з тим, що він заборонив бабусі і матері бачити їхнього онука, що його запхнули до англійського приватного інтернату, де методи виховання нагадували скоріше пенітенціарний заклад, але чого я не міг прийняти — то це його пристрасть пахтитися. Кожного разу він привозив із собою новий непристойний аромат. Він полишав той задушливий слід, наче слимак, і коли він уже навіть від'їжджав, той маршрут його переміщення покоями замку флюоресцентно світився, викликаючи у мене приступи нудоти.

Останнього разу то був просто таки одеколон Антихриста. Уявіть собі — коктейль із грейпфрута і розового дерева (о'кей, спортивно і молодечо, що пасувало б йому, коли б він і далі ганяв диню м'яча по регбістському полю), але далі — ароматична гвоздика, що її навіть у приправі важко знести, тоді — пачулі, що вже самодостатньо — верх непристойності, але — і тепер ви зрозумієте, чому то був такий, скажімо, антибожественний запах, — ота смола, яка стікає з кущів арабського або східноіндійського походження, що її так любили древні єгиптяни, перси, вавілонці, фінікійці, греки і римляни та донині використовують у релігійних відправах буддисти, синтоїсти, індуси і навіть християни (подумать тільки, який плагіат з огляду на релігійні відправи!), і витяжки тієї священної ритуальної смоли було домішано до одеколону. Я думаю, що його автора, себто автора того одеколону, буде одразу вкинуто до християнського пекла, а заразом, можливо, і самого Юргена, який ним обливав себе з ніг до голови.

Якщо і справді коти — то цивілізація прибульців, що мають наглядати за людством, аби воно чого поганого не вчинило і якщо у них є релігія і Бог, то їхня Біблія має починатися словами: «І напочатку був Бог, і Бог був — Запах».

Але тепер повернімося до моєї ветеринарочки. Мушу визнати, що гра у слова, яку я попервах не дуже високо оцінював, допомагала мені у мандрах до витоків мого минулого. За її правилами я мав умощуватися на кушетку, яку мені, єдиному на усю в’язницю, у винятковому випадку, за проханням мого всемогутнього Котячого товариства і з огляду на мою котячу ресоціалізацію, встановили до камери.

Та кушетка, коли я її детально обнюхав, мала надзвичайну біографію. Можливо, колись я напишу окремий роман, де головним персонажем буде вона сама і пригоди, яких вона зазнала. Отже, щоб забезпечити чистоту «вербального тесту», як він називався у картці моєї ветеринарки, вона клала мені на очі чорну хустинку, а носа защіплювала звичайною прищепкою на білизну. Тоді вона всідалася поруч, і її тихенький голосок роняв мені до мозку ряди слів. Ті слова падали, наче зернята на переорану землю, інколи вмираючи, не розквітнувши, інколи даючи тоненькі стеблинки згадок, а інколи вибуховуючи дивними кущами спогадів.

Я не міг встановити якогось алгоритму у доборі слів, і то не дивно, бо пізніше дізнався, що їх саме і обирали за допомогою генератора випадкових чисел.

Найглибший стрибок до минулого спричинило слово «менеджер». Воно м'яко вкотилося до моєї вушної раковини, зачепившись за волосини, які стирчали у