Читати книгу - "Прірва для Езопа"

ній, наче очерет у болоті, тоді слизько, набираючи шаленої швидкості, шугонуло лабіринтом до мого приспаного чорним оксамитом на очах мозку, а там… — колись читали, як полюють на полярних ведмедів? От-от, це був саме той нестерпний біль, що розриває нутрощі, коли довірливий ведмедик ковтає звабливу кульку китового смальцю, а той смалець, розтопившись у жаровні його зголоднілого черева, випускає на волю, наче стрілу із лука, клубочком змотаний китовий вус, і, проштрикнутий ізсередини, наче шашлик навиворіт, той звір конає у несказанних муках… — мікрокосм мого мозку проштрикнула блискавка болю, котрий переходив у жах, іще навіть більший, аніж я зазнавав тоді, як Костантинопулос, отой покидьок, вивергав на мене водоспади із туалетного бачка.

Я раптом згадав, як колись, мабуть я був тоді іще не таким тлустим і потворним, якась мила істота, не можу пригадати не те що її обличчя, а навіть статі, притуляла мене до грудей і колихала (отже, я і справді був колись не таким здоровим опецьком) і наспівувала щось, а шибки нашої оселі (бо ми були у якійсь оселі, де горіло вогнище і пахло домівкою) розламували нелюдські крики. Коли я говорю нелюдські, то маю на увазі, що вони належали людям, бо я міг упізнати за їхнім тоном стать мучеників, але мені аж млосно ставало на саму лише думку, що за нелюдські тортури виривали такі волання з їхніх горлянок.

Першим завжди був чоловічий крик, і мені уявлялося, що з нього живцем здирають шкіру і що нічого жахнішого вже не може бути, але тоді вступав голос жіночої статі, бо назвати «жіночим» його вже не можна було — і я думав, що так може кричати мати, коли на її очах здирають шкіру з її дитини. Я розумію, що усілякі порівняння і спроби описати свої дитячі жахи звичайними словами виглядатимуть блякло і непереконливо, але книжки пишуться за допомогою слів, видрукуваних почасти на дешевому папері, і я змушений викладати усе вербально.

Інколи голосів було більше і звучали вони якось на інший лад, викликаючи інші, але не більш приємні асоціації, і я вкривався чорним потом, мені карлючило кінцівки, і лише голос тієї істоти, що мене колихала, повертав мене до свідомості. Я впізнав би його, якби почув, серед мільйонів інших. Він наспівував хрипотливо: «Спи, зайчику, спи голубчику, і нічого не бійся, то кричать у лісі дурні менеджери». А коли я став, певно, трішки старшим, бо, пригадується, вовтузився вже поперед вогнищем, яке палало у відкритій на кшталт каміну грубці, на якійсь кошлатій підстильці, то той самий голос приказував: «Ой, зайчику-голубчику, не балуйся, бо прийдуть погані менеджери і вкусять тебе за жопку», але я тоді уже тих менеджерів, видно, не так боявся, розуміючи, що захищений від них вогнищем і голосом тієї істоти, що мене оберігала.

Моя зоопсихологиня вчасно помітила, що на слові «менеджер» я втратив свідомість, помахала мені перед обличчям конвертиком із запахом збляклої мімози і вихопила мене із пащеки пекла, що страшить мене не так вогнем, як водою, що у ньому кипить, і куди мою занапащену душечку затягнуть-таки колись чорти.

* * *

Цьому справді не сила повірити, але моя ветиринарка більш не прийде до мене.

Вони твердять — о Господи! — вони твердять, що я намагався її задушити і згвалтувати. А чи спершу зґвалтувати, а тоді задушити. Я не пам'ятаю цього. Останнє, що я пригадую, то це почуття небесної любові, яке пекельним вогнем охопило мене, наче смолоскип, а тоді я прийшов до тями у кутку своєї камери смертників, у калюжі власного блювотиння і згадав, що на сніданок мені давали вівсяну кашу і ананас.

Важко уявити, яким чином я міг її зґвалтувати, якщо Жан-Люк тієї ночі, за два дні до своєї смерті, кастрував мене. Мені так само важко уявити, чому я почав душити ту милу дівчину, в яку закохався і яка єдина за останній час була уважною і доброю до мене. Окрім того, ми так і не закінчили нашу гру у слова, а це означало, що вона не набрала відповідної статистики для своєї дисертації.

Мій адвокат вважає цю історію за добрий омен. Він отримав незаперечні докази моєї недієздатності, і тепер, якщо я щиросердно признаюся в убивстві Віри, то максимальною покарою для мене буде довічне примусове лікування у якомусь комфортабельному закладі, на всьому готовому, із правом прогулянок у парку, де до мене приставлять психіатра, як правило, то буває гарненька жіночка. Єдине, що від мене потребується — визнати себе убивцею. Тоді діло можна буде закрити, що покращить слідчу статистику і справить гарне враження на сплатників податків, бо вони, оті прості люди, що несуть на собі непомірний тягар пенітенціарної машини, страшенно зацікавлені у тому, аби та машина належним чином працювала.

Якщо це їм і справді потрібно, я міг би визнати себе убивцею. Більш за те, я укладаю повний перелік своїх убивств: одинадцять ящірок, шість польових зайчиків, одну тіточку, яка назвала мене виродком, товстого смердючого Костантинопулоса, мою милу японочку, яка була насправді філіппінкою, і так звабливо пахла рибою (двох останніх ми з Аліною і Вірою мусили замурувати до бетонних стовбів і врили їх до землі під Мишачим деревом, а зверху поклали важку пластину карського мармуру, і з того вийшов такий зручний стіл), Жак-Люка, новозеландочку і, врешті, — Віру.

Якщо вони і далі триматимуть мене у цьому кам'яному мішку, то я готовий визнати себе винним навіть в убивстві Аліни, хоча вона не значиться серед убитих, а вважається без вісти пропавшою. Себто, зникла, і не дає по собі звістки, навіть своєму сину чи онуку. Чого лише не буває на світі…

Любі сплатники податків, ви не можете навіть осягнути, я маю на увазі тих із вас, що самі не потрапляли до пащеки фінансованої вами пенітенціарної машини, які лише визнання можна вибити у бідолаги, що