Читати книгу - "Вулик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це Хав’єрин. Слухай, у тебе є гроші?
— Ні.
— Візьми ці дві песети.
— Ні. Навіщо? Куди я поткнуся з двома песетами?
— Твоя правда. Але знаєш, хто дає те, що має...
— Та знаю.
— Ти замовила собі вбрання, про яке я казав?
— Так, Пабло. Пальто мені дуже личить, ось побачиш, я тобі в ньому сподобаюся.
Пабло Алонсо всміхається поблажливою тваринною посмішкою чоловіка, який завойовує жінку не лицем, а гаманцем.
— Не сумніваюся... В цю пору року, Лаурито, ти повинна тепло вдягатися — ви, жінки, можете вдягатися елегантно і в той сам час тепло.
— Авжеж.
— Одне другому не шкодить. Як на мене, ви, жінки, надто оголяєтеся. Дивись, не захворій.
— Ні, Пабло, тепер я не захворію. Тепер я мушу берегтися, щоб ми були щасливі.
Пабло дозволяє себе пестити.
— Я хотіла би бути найвродливішою дівчиною в Мадриді, щоб завжди тобі подобатися... Я так тебе ревную!
Продавщиця каштанів розмовляє із сеньйоритою. У сеньйорити змарнілі щоки й почервонілі, наче в хворої, повіки.
— Ну й холоднеча!
— Так, паскудний вечір. Я і в кращі дні мерзну, мов той горобчик.
Сеньйорита ховає в сумочку куплені на одну песету каштани — це її вечеря.
— До завтра, сеньйоро Леокадіє.
— Бувайте, сеньйорито Ельвіро, на добраніч.
Сеньйорита прямує тротуаром у бік площі Алонсо Мартінеса. Біля вікна кав’ярні, що на розі бульвару, розмовляють двоє чоловіків. Обидва молоді — одному за двадцять, другому за тридцять років; старший скидається на члена журі якогось літературного конкурсу, молодший, мабуть, письменник. Одразу зрозуміло, що говорять вони приблизно таке:
— Я подав роман під гаслом «Тереса де Сепеда»[27], в ньому я торкнувся деяких досі не висвітлених граней цієї вічної проблеми, яка...
— Так, так. Налийте мені, будь ласка, трохи води.
— Прошу. Я перечитав його кілька разів і гадаю, можу з гордістю стверджувати, що в ньому немає жодної неоковирності.
— Дуже цікаво.
— Авжеж. Не знаю, якої якості твори подали мої конкуренти. В кожному разі я певен, що здоровий глузд і справедливість...
— Не турбуйтеся, ми робимо свою справу з усією серйозністю.
— Не сумніваюся. Поразка не така дошкульна, якщо премію здобуде твір, якість якого не викликає жодних сумнівів; прикро, коли...
Сеньйорита Ельвіра, проходячи повз них, посміхається. За звичкою.
Брат і сестра знову мовчать.
— Ти носиш спідню сорочку?
— Звісно, ношу. Зараз без спідньої сорочки надвір не поткнешся!
— А на ній вишиті ініціали «П. А.»?
— Хочу й ношу, це моя справа.
— Вибач.
Мартін щойно скрутив самокрутку з тютюну дона Роберто.
— Вибачаю, Філо. Тільки не говори зі мною так ласкаво. Не люблю, коли мені співчувають.
Філо раптом вибухає.
— Ти знову за своє?
— Ні. Слухай, Пако не приходив сюди? Він мав принести мені пакет.
— Ні, не приходив. Петрита бачила його на вулиці Гойї, і він їй сказав, що чекатиме тебе об одинадцятій у барі на вулиці Нарваеса.
— А котра зараз?
— Не знаю; либонь, уже по десятій.
— А де Роберто?
— Він припізниться. Сьогодні він повинен бути в пекарні, тож прийде не раніш як о пів на одинадцяту.
Брат і сестра знову мовчать, але тепер їхнє мовчання сповнене ніжності. Філо, дивлячись у вічі Мартінові, розчулено питає:
— Ти пам’ятаєш, що завтра мені минає тридцять чотири роки?
— І справді!
— То ти забув?
— Забув, навіщо брехати? І добре,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вулик», після закриття браузера.