Читати книгу - "Поміж двох орлів"

— Мені потрібен ваш кінь! — безапеляційно сказав Заславський.

Від несподіванки їздові остовпіли.

— Злазьте!

Московити погано розуміли, що говорить цей польський жовнір, але все ж злізли з підводи (причому внук допоміг це зробити дідові). Януш наказав відійти осторонь, а сам випряг кобилу, накинув на неї сідло (причому тварина сприйняла це спокійно, з чого лісовчик зробив висновок, що до сідла вона звикла), надягнув вуздечку. Легко скочив у сідло.

— Там, — Януш показав на схід, — я залишив свого коня! Можете взяти його собі, а мені треба спішити...

Він смикнув за поводи і пустив коня легким чвалом, бо швидше сільська конягина рухатися не могла.

— Діду, що він сказав? — запитав хлопець.

— Казав, що забирає коня собі, бо він йому дуже потрібен, — відповів дід. — От нехристи! Віділлються ще вам наші сльози...

І помахав кулаком навздогін поляку. Він підійшов до осиротілої упряжі і важко опустився на воза.

— Іванку! Цей гаспид торочив щось про якогось коня, — мовив старий. — Піди подивися, чи не збрехав. Може, таки сказав правду? А то сам бачиш — без коня ми пропадемо.

Онук кинув: «Я миттю!» і прожогом кинувся туди, звідки з’явився поляк. А дід залишився чекати. Свого часу він брав участь у битві під Венденом[28], потрапив у полон до Стефана Баторія і навіть трохи вивчив польську мову. Правда, відтоді він добряче призабув її, але все ж зрозумів, що від них хотів цей поляк.

А Януш Заславський одразу ж забув про пограбованих ним селян. За час війни (а зі своїх тридцяти років Януш безперервно воював ось вже добрих вісім) він навчився не помічати знегод інших, його серце зачерствіло. Але все ж намагався не вдаватися до крайнощів: у подібних ситуаціях лісовчики старалися не залишати свідків.

Добута ним конягина виявилася не такою вже й поганою, як здавалося на перший погляд, тому вже увечері Заславський побачив Смоленськ. Увесь правий берег Дніпра займали запорізькі козаки, що із завидним спокоєм спостерігали за недолугими спробами поляків хоч щось зробити для взяття фортеці. Проте хоч козаки й не допомагали королю у цій справі, та й не перешкоджали їм. Тому, як тільки Януш Заславський завився у розташуванні гетьмана Олевченка, йому одразу ж показали переправу на той берег річки, де ось вже дев’ятий місяць перебував польський король.

Хоч Сигізмунд III саме й був тією людиною, кому адресувався лист, Янушу Заславському вручити його не судилося. Стомлений кількагодинним спогляданням того, як його каноніри безрезультатно обстрілюють фортецю, сердитий на «цих тупих смоленців», Сигізмунд Ваза відправився спати, наказавши розбудити його лише у тому випадку, коли обложені самі здадуться. А оскільки така бажана подія найближчим часом не передбачалася і гонець привіз явно не звістку про здачу Москви (не кажучи вже про Смоленськ), ніхто не насмілився будити його величність. Натомість Януша Заславського прийняв гетьман Жолкевський (тим більше, що йому не спалося).

— Я вас уважно слухаю! — сказав він Заславському, коли той постав перед ним стомлений і пропахлий кінським потом (не менше тої шкапи, на якій йому все ж пощастило дістатися до міста).

— Я привіз лист пана старости його королівській величності! — повідомив Януш.

— Їх королівська величність зараз відпочиває, тому зможе прочитати його лише завтра, — відповів Жолкевський. — Ви можете віддати мені листа. Я його передам завтра його велчності.

Януш Заславський хвильку подумав, після чого вийняв з рукава листа і подав гетьману. Жолкевський подивився на печатку, упізнав герб роду Сапіг, після чого поклав лист на стіл.

— Сідайте. Ви, напевне, стомилися у дорозі... — вже спокійніше сказав гетьман.

— Так, ваша милість... Єдине, чого я бажаю — помитися і лягти спати, — зізнався Заславський. — Я не відпочивав від самої Москви.

— Тоді не буду вас затримувати, — зауважив Жолкевський. — З вами ми ще зустрінемось завтра.

З цими словами польний гетьман відпустив посланця.

Їх королівська величність король Польщі, Великий князь литовський, Великий князь Руський, король Швеції Сигізмунд III Ваза зволив прокинутися лише об одинадцятій годині. Щоб не тривожити сну його величності, навіть відклали традиційний обстріл фортеці. Оскільки снідати Сигізмунд любив на самоті, то знадобилося ще дві години, поки військо врешті побачило свого короля. Він вийшов зі свого намету, що його приємно обвівав теплий червневий вітер, ситий, задоволений і готовий до нових подвигів, не менших, аніж вчорашні, тобто принаймні витримати декілька годин споглядання обстрілу гарматами фортеці. Але спочатку потрібно було вислухати доповіді канцлера і гетьмана. Ян Сапіга вже зібрався повідомити, що минулої ночі нічого незвичайного не сталося, аж тут наперед вийшов Станіслав Жолкевський.

— З вашого дозволу, ваша величносте, дозвольте повідомити, що вчора увечері у стан прибув посланець пана старости, — сказав він.

Ян Сапіга хотів було висловити невдоволення тим, що йому не дали слова першому, але, почувши про свого брата, зупинився.

— Посланець привіз листа вашій величності, — повідомив гетьман.

— Де він? — запитав Сигізмунд.

Жолкевський подав листа.

Король розламав печатку, розгорнув папір і заглибився у читання. Із того, як мінявся вираз його обличчя, присутні зрозуміли, що у листі написано щось важливе.

— Панове, прошу уваги! — нарешті озвався Сигізмунд. — Пан староста повідомляє, що з Москви на допомогу оточеним смоленської фортеці вирушило військо Дмитра Шуйського, брата