Читати книгу - "«Аляска»"

Нарешті двері зачинились і в палаті запанував морок.

Човгання людських ніг долучилося до важкого шуму, що роївся в Антоновій голові з самого ранку. Передозування препаратами шматувало череп навсібіч. Отрута виходила цівками поту, що без упину стікав із чола на вже мокру подушку. У місцях входження голки шалено нила рука.

Метушня довкола ліжка одного з пацієнтів ще дужче посилила головний біль, зрештою вивівши Антона зі сну. Остаточну роль у цьому відіграв скрип вхідний дверей. Це Фідель прийшов пропагувати ранкову зарядку, та одразу ж був угамований грізним поглядом Коми. Силкуючись, Антон звівся на лікті. Усі мешканці палати, крім нього і Шпряхи, який відходив від нічних процедур, згуртувалися півмісяцем довкола ліжка Григорія. Хлопці були такі заклопотані, що і не помітили його пробудження. Зібравшись на силі, Антон устав і подався до друзів.

— Що там? — хрипким голосом перепитав Водолаз, наблизившись до гурту.

Усі як один озирнулися на сусіда, що самотужки прийшов до тями. Відповів йому Міхаель, який тримав у руках пожмаканий аркуш паперу.

— Гриша загнувся — закатували. Здається, цей лист до сина останній.

Важка звістка обухом опустилася на голову Антона. Удар виявився такої сили, що й без того знеможений пацієнт ухопився за плече Міхаеля, аби не гепнутися на підлогу. Їхня остання розмова зі старим, у якій Антон не добирав слів, образивши нещасного чоловіка, виринула айсбергом у пам’яті хлопця. Юрба розступилася, і Антон уперше побачив нерухоме тіло Григорія.

Мука ще не встигла зійти зі скам’янілого обличчя. На ньому проглядалась безвихідь, з якою небіжчик прожив останні дні свого життя. Ліва рука лежала на грудях, стискаючи заціпенілими пальцями згорнутий аркуш. Місько вийняв папір і вкрив Григорія простирадлом.

Від усвідомлення трагедії до горла Антона підступив важкий клубок. Беззахисний і ні в чому не винний Григорій прийняв на себе удар шпитальних репресій. І ще більше скімлило серце Водолаза від сорому за своє ганебне ставлення до чоловіка, що тепер без руху лежав на ліжку. Антонові думки обірвав Міхаель, який узявся читати ненадісланого листа.

Дорогий сину, кваплюся тебе сповістити, що в мене все гаразд: я живий-здоровий, пенсію отримую вчасно, тож ти не переймайся — грошей нам вистачає. Віра влаштувалася вахтером, ми ситі, одягнуті й навіть її синові помагаємо — з роботою зараз скрутно, а після в’язниці її годі й знайти. Хлопець він славний, запевняє, що з минулим покінчив. Нам добре утрьох, проте цілком щасливим я себе назвати не можу, адже тебе немає поруч. Надіюся, скоро ти привезеш мені на оглядини свою Джуді. Не поспішай, я потерплю. Влаштовуй своє життя. Ти молодий, у тебе все попереду, а в мене вже все склалося. Щасливий, що ти в мене є. Люблю. Обіймаю. Твій татусь

Мужній лист небіжчика, який ані словом не прохопився сину про трагічну долю, розчулив геть усіх слухачів. Пацієнти отетеріли, усвідомивши гнітючу правду та ставши свідками неперевершеного героїзму батька, який заради майбуття рідного сина витерпів зраду співмешканки, а також усі тортури і знущання шпитальної інквізиції.

Міхаель відсунув шухляду й дістав звідти фотокартку, яку раніше Антону показував покійний Григорій, і ніби не своїм голосом промовив.

— Фотографія…

Кілька чоловічих голів схилилися над світлиною, щоб заочно познайомитися з дитиною Григорія. Усіх душив сором, адже ніхто так і не надав значення спробам Григорія поділитися своїм лихом, а найдужче докори сумління гризли Антона, який нахабно відхилив його пропозицію. Удар виявився безжальним.

Міхаель удруге покопирсався в Григорієвій шухляді й дістав іще одне фото.

— Ще одна, — зовсім розгублено повідомив Міхаель.

На другій фотографії щасливий Григорій стояв поруч із високим і струнким сином на залізничному вокзалі серед купи валіз. Обоє усміхалися. Лінія згину, яка за іронією долі пролягла білою межею між чоловіками, ніби натякала, що в майбутньому життя також розведе їх по різні боки.

У палаті запала тиша. Тепер фотокартка випромінювала застороги для кожного пацієнта, хто мав дітей або був чиєюсь дитиною. Трагедія простягнула щупальця до сердець геть усіх беззахисних пацієнтів палати номер тринадцять. Образи рідних виникали в їхній уяві, але заґратоване вікно повертало до жорстокої реальності, яка сьогоднішньої ночі набула найвищого рівня небезпеки.

Бемоль, що прискіпливо розглядав світлину в руках Міхаеля, завів жалісним голосом, як завжди, влучивши в саму десятку з обраною піснею.

Антон ковтнув слину. Мелодійний голос,