Читати книгу - "Куми та кумки. Анекдоти давні і сучасні"

– І де це можна так довго пропадати? – налетіла жінка на чоловіка, коли той пізно повернувся додому.

– Та от у кума в «підкидного» грали…

– Фу-у-у! Від тебе ж горілкою тхне!

– Таж кум і підкинув випивку.

– Ой, кумо, а чому у вас такі синці під очима?

– Це після того, як я сказала чоловікові: «Очі б мої тебе не бачили!».

– Я, куме, вірю, що чоловік кілька разів народжується, а буває його душа мандрує собі в тілах різних звірів. Наприклад, я вірю, що перед тим був ослом.

– Коли то, куме, могло бути?

– Тоді, коли я вам позичив сто гривень.

– Куме, мене дивує, що ви берете пса до ресторану.

– А чому вас це дивує?

– А як псові та їжа зашкодить?

– Куме, мій внук має півроку, а вже сидить.

– Що ви кажете, куме?! За що?

– Куме, це твоя жінка?

– Так!

– (Пошепки) Але ж вона сліпа і крива.

– Куме, можеш говорити голосно, вона не чує.

– Куме, а чому не жените свого сина?

– Бо він – студент!

– А чому студентові не можна женитися?

– Бо коли буде пильнувати жінку, матиме хвости. Коли буде пильнувати науку – матиме роги. Коли спробує встигнути і те, і друге – відкине копита.

– Кумо, вчора ввечері хтось у мене на городі всю картоплю викопав.

– А може, то студенти?

– Та ні, сліди людські.

– То ви кажете, куме, що на попередньому місці ви були шість років і там вас усі любили і поважали?

– Так, куме!

– А чому ж ви з того місця пішли?

– По амністії.

– Ти знаєш, Ганю, що твоя кума потрапила в лікарню?

– Ні. Добре, що ти сказала. Треба хоч кума відвідати, а то він тепер, бідачок, сам.

– Куме, як вчиться ваш син?

– Та все краще. Але на батьківські збори я поки що ходжу під псевдонімом.

– Куме Петре, як ви думаєте, чи можемо ми з моєю Ганною прожити на 1000 гривень в місяць?

– Звичайно, куме Йване.

– І я їй так кажу. А вона мене вже дістала: «Шукай роботу, шукай роботу…».

Були куми на рибалці. А риба ж не дурна – не ловиться. Відкрили пляшку, взяли другу… А тут вже смеркається.

– Куме Йване, от що ви скажете своїй Ганні, коли додому прийдете?

– А-а-а, куме Петре, я їй скажу «Добрий вечір». Все інше вона сама скаже.

– Куме Йване, я бачу, що коли ви з жінкою розмовляєте, то останнє слово за нею…

– Ви не праві, куме, Петре. Останнє слово завжди за мною, тільки я не кажу його вголос.

Кум Петро дослужився до сержанта. А кум Іван – рядовий. Ото кум Петро перевіряє вишкіл.

– Рядовий, стоїте ви на чатах. Я йду. Ви тричі кричите мені «Стій», а я не звертаю уваги і наближаюся до вас. Ваші дії?

– Я викличу офіцера, – відповідає кум Іван.

– Оце тобі! Дозвольте дізнатися: навіщо? – зловтішається кум Петро.

– Ви такий дебелий, хіба ж я сам зможу відтягнути ваше тіло…

– Куме Петре! Є робота?

– Та немає, хай йому грець! А у вас, куме?

– Теж три місяці не працюю! А знаєте, що сталося з кумом Василем?

– Що, куме Йване?

– Влаштувався ж на роботу!

– А я ж вам казав, що він за гроші готовий на все?

Як воно так сталося, що кум Іван став прем’єр-міністром, ніхто розумно пояснити не може. Поки партії за своїх кандидатів билися, хтось Президентові щось про кума Івана сказав. Просто так. А вже хто тільки не був на посаді прем’єра! Мабуть, вирішив Президент, що проста людина має попробувати. Ніким не знана. Неза-ангажована. Може посуне справи. На удачу.

Прийшов день, коли прем’єр