Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Я сердилася на себе, що нехтувала біль, і далі бігала вечорами. Я зустрілася з командиром ланки, щоб обговорити, як мені ліпше вчинити. До кінця курсу лишалося вже зовсім мало часу, тому ми вирішили: найкраще не зупинятися й завершити підготовку. Просто треба буде забиратися в літак з боку інструктора, щоб ставати на підпірку, яка допомагає залізати в кабіну, здоровою ногою. Альтернатива — пропустити мінімум шість тижнів і потім повернутися з затертими в голові знаннями, втративши свіжість відчуттів. Я вибрала перший варіант і закінчила цю фазу навчання, щодня кульгаючи в шерензі.

Операцію мені зробили в Коламбусі. А вже через три тижні мене послали на наступну фазу підготовки. З бази Повітряних сил у Коламбусі я поїхала продовжувати навчання у Форт-Ракер (штат Алабама). Пілоти ніжно називають цю місцину Мазе-Ракер. Ця фаза підготовки була схожа на Т-37: усе почалося повільно, навчання йшло в аудиторіях. Потім, коли ми нарешті дісталися того етапу, що відбувається на аеродромі, нам геть забило памороки.

Мені треба було одночасно займатися фізичними вправами для відновлення коліна й вивчати новий літальний апарат, одначе я — вперта, як ніколи — зробила перерву в реабілітації, щоб зосередитися на тренуваннях. Тоді це здавалося правильним рішенням, але досить скоро воно ще дасться взнаки.

У Форт-Ракері я мала навчитися літати на потужному UH-1 «Г’юї». Я не могла дочекатися, коли мене пустять до нього. Класичні маслкари серед гелікоптерів, «Г’юї», побували у В’єтнамі. Залатані діри від куль на фюзеляжах протвережували й нагадували нам, навіщо ми всі тут зібралися. Саме протягом навчання на «Г’юї» до мене почало доходити, що я тут не для того, щоб утілювати свої мрії, а для того, щоб служити своїй країні. Я літатиму поруч з Дейвами Руволами всього світу, намагаючись рятувати людські життя. Попри ентузіазм, я сприймала це дуже серйозно. Я старалася всотати в себе кожну найменшу частинку знань і умінь, які мали мої інструктори.

Під час академічної фази у Форт-Ракері в мене трапився інцидент з одним із цивільних інструкторів. Він став принизливим нагадуванням про те, скільки ще всього я не знаю. Якось інструктор сказав щось таке, з чим я не погодилась. Очевидно, мені, учениці, годилося дослухатися до інструктора, але я повелася нешанобливо й почала сперечатися з ним — як потім виявилося, надто запекло. Я піддалася емоціям, що під час навчання з’являлися в кожного з нас. Після нашої суперечки я зрозуміла свою помилку й написала інструкторові листа. Це було недвозначне вибачення, бо мені справді було соромно, що я виявила таку неповагу до нього. Листа я передала по дорозі на інше заняття.

Згодом, того ж таки дня, біля аудиторії з’явився інструктор нашого класу капітан Ренді Воас. Капітан Воас був неймовірний. Він літав на гелікоптерах сил спеціального призначення під час якогось маловідомого в нашій країні «інциденту», і в ньому ідеально поєднувалися характер козла і справжня турбота про учнів. Гадаю, дружина і двоє маленьких донечок зробили цього суворого чоловіка людяним. Він — справді один з найліпших інструкторів за весь період мого навчання.

Коли капітан Воас прийшов, то просто відчинив двері класу і показав на мене. Я підстрибнула й вийшла до нього в коридор, знервована тим, що мене так висмикують. Він тримав у руці мого листа. Я була впевнена, що зіпсувала все тим листом, визнавши фактично неповагу до інструктора. О Господи!

— БАЧИШ ЦЕ? — прогарчав він.

Ковток.

— Так, сер, — смиренно відповіла я.

— ЦЕ щойно ВРЯТУВАЛО твій ЗАД. Ми говорили, що робити з тобою після тієї суперечки з містером Джеффрісом, і дійшли думки, що тебе треба вигнати з підготовки. Це був би кінець твоєї мрії, Дженнінґз, але смирення й відвертість цього листа схилили групу до іншого. Ти маєш іще один шанс, тож НЕ ПРОҐАВ ЙОГО!

Він розвернувся й роздратовано вийшов.

Коли він віддалився, я відчула, що починаю тремтіти. Я не могла повірити, якою була дурепою, близькою до відрахування з підготовки після всього, через що пройшла, аби опинитися тут. Приголомшена, я повернулася в клас геть іншою ученицею. Відтоді я набагато більше слухала й поважала своїх інструкторів.

Коли у Форт-Ракері почалися аеродромні тренування на «Г’юї», я почувалася на сьомому небі. У моєму житті мало було чогось такого небезпечного, як навігаційне навчання на низьких висотах в окулярах нічного бачення, і я обожнювала кожну мить цього навчання. Після двадцяти хвилин польоту ми мали не більш ніж за тридцять секунд приземлитися в призначеній зоні, а тим часом тут і там з’являлися симульовані ворожі сили, що намагалися зітнутись із нами в бою. Це було надзвичайно приголомшливо й неймовірно. Я палко прагнула ввібрати кожну краплину знань. На цьому етапі навчання я була така щаслива, якою тільки могла себе уявити.

Тут я також дізналася, що таке «авторотація». Інколи ти, учень, летиш, думаючи про щось своє, аж тут інструктор простягає руку і просто вимикає двигун. Ненатренованому оку може здатися, що це призведе простісінько до катастрофи. Спочатку все так і відчувається. Технічно двигун просто працює на малих обертах, і в разі потреби його можна знову ввімкнути, але слід діяти так, наче ти втратив двигун. Це й називають авторотацією. Тяговий гвинт відразу ж сповільнюється — і здається, що у вертольота щойно розкрився гальмівний парашут. Це ніби ви мчите трасою зі швидкістю двісті кілометрів за годину і раптом у вас лопають усі чотири шини. Учень відпускає ручку «крок-газ» (горизонтальна ручка з лівого боку,