Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

мовляв, і так, виручайте, шановні колеги, така ситуація склалася. Позичте, мовляв, кільканадцять гривень, приїду — вишлю. Можливо, це й удалося б, але знову ж таки слід… Його слід тоді залишиться у цьому сусідньому від Галютина містечку. Адже для того, щоб переконати колег, доведеться телефонувати до власної лікарні на підтвердження факту свого існування або показати паспорт. Не виявилась би ця обставина фатальною.

Андрій відчув, як кора каштана шкребе лице, і здригнувся від несподіванки, коли його торкнули за лікоть. Він уже й забув про оту машину швидкої. Вайлувата фельдшерка стояла поруч із ним, тримаючи три морозива, на які важко було не дивитися.

— Вам що, погано? — запитала вона.

Андрій перехопив її погляд. Судячи з усього, вона була непогана жінка. Щось таке співчутливе все-таки проглядалося у її очах, що дивились підозріло й неприязно. Вештається, мов, тут усякий непотріб. Такий, за законом підлості, впаде, чого доброго, хвилин за п’ять після їхнього від’їзду, а потім ще й умре — і так трапляється! А потім скажуть, мовляв, «швидка» стояла тут і бачила, що людині погано, але ніхто не підійшов. Ще й накатають у якусь миршаву газетку про черстві душі в білих халатах… Усе це Андрій добре знав і читав зараз у погляді жінки. Він не ображався на неї. До того ж було в її очах і щось таке… Мабуть, тому й наважився на цей несподіваний крок.

— Колька вхопила… Болить дуже…

Симулювати особливо не доводилося, його обличчя й без того перекривляв біль, а рука мимоволі трималася за живіт.

— Оце з дому вийшов і прихопило…

Жінка в халаті продовжувала підозріло дивитися на непроханого пацієнта.

— А що у вас болить?

Андрій визначився миттєво: лікареві легше бути симулянтом, аніж будь-кому.

— Ось тут, — він показав на поперек. — І аж у живіт віддає, а ще нудить. Боюся, що зараз виблюю. Господи… Здоровий же з дому виходив!

А от уникнути професійної термінології виявилося доволі важко, і Андрій уважно стежив, аби не викликати підозри якимось розумним слівцем.

— А раніше такого з вами не бувало? — допитувалася фельдшерка.

— Ні, ніколи… Перший раз отаке. Так ріже — збожеволіти можна.

Жінка в халаті зітхнула, повернулася до машини й махнула рукою. Шофер завів мотор, і машина під’їхала до них.

— Беремо хворого! — сказала вона водієві й до Андрія: — Сідайте назад. Можете лягти на ноші.

— Ні, дякую, — відповів Андрій. — Я не влежу. Місця собі не знаходжу…

«Швидка» рушила, а фельдшерка, не гаючи часу, на ходу розпитувала в пацієнта паспортні дані. Довелося назвати їй вигадані ім’я та прізвище. Назву вулиці на розі будинку він добре запам’ятав. Тепер це був його будинок. Поворот подій виявився досить-таки несподіваним, але…

Зараз його покладуть на ліжко, вколють якийсь платифілін або но-шпу, анальгін… Від цього зникнуть голодні спазми у шлунку, а там і вечеря. Напевно, до неї залишається дві-три години. А потім сон у теплі та ще й у ліжку до самого ранку. Якби не «швидка» на вулиці й ця фельдшерка зі своїм морозивом, така проста й водночас геніальна ідея не спала б йому на думку.

А поки лежатиме в лікарні, обов’язково щось мусить вигадати. Що не кажи, а ситому й виспаному думається ліпше. А йому конче потрібний перепочинок. Тому Андрій почувався майже щасливим, перекладаючи непомітно з кишені плаща до брюк копійки та паспорт із закладеним у нього листом, написаним іспанською чи португальською мовою.

Машина в’їхала на територію лікарні й загальмувала на майданчику біля триповерхового корпусу. Двері відчинилися. Навіть шлунок на цей час трохи заспокоївся, дошкуляла лише жахлива слабість у руках та ногах, яка свідчила про те, що вже давно пора приймати їжу. Напевно, у цій лікарні, як і в усіх інших, тепер хворим варили справжню баланду, яка навіть поруч не стояла з м’ясом або маслом. Та все ж краще, ніж нічого.

Те, що Андрій побачив наступної миті, вразило настільки, що ноги обм’якли, не втримавши тіло. Його не встигли підхопити, і тепер підводили зі сходів, тягнучи до дверей із синьою табличкою:

МОЗ України Приймальне відділення Галютинської центральної районної лікарні

Перед тим, як його завели у двері, Андрію вдалося ще раз глянути на цю звичайнісіньку, як на будь-кого, табличку. Для нього ж це було наче цеглиною по голові. Усвідомити цей факт одразу було важко. Виходить, він досі в Галютині! Ще й де? У лікарні! Гіршим варіантом міг бути лише районний відділок міліції або, зрозуміло, велетенський гараж поблизу теплотраси. Отак — з вогню та в полум’я… Скоріш за все, це був якийсь приміський автобус, котрий зробив коло по найближчих селах і повернувся до міста. Мало було його долі систематичних знущань, то вона заходилася відверто глузувати з нього.

А що як той бритоголовий тип ще живий? Тоді він обов’язково має бути не де-небудь, а саме тут, у реанімації або травматології цієї лікарні. До нього можуть прийти відвідувачі — хтось із спільників. Можливо, він уже щось сказав, описав нападника. Хай там як, а ймовірність зустрітися з кимось, хто може впізнати його, саме тут ставала для Андрія найвищою.

Він миттєво забув про шлунок. Банальна синя табличка виявилася просто чудодійним лікувальним засобом. Що ж робити? Дременути звідси? І як? Схопитися з нош і кинутися навтіки? Божевілля. Тим більше куди?

За вікном санпропускника загуркотів мотор. До приймального під’їхав міліцейський «газик». Андрій відчув, як усередині все обривається