Читати книгу - "Подорож у безвихідь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Куди? — запаморочено запитав він.
— Нагору, до хірургії, — відповіла медсестра. — Там вас огляне лікар. Мабуть, туди й покладуть. Ходіть, відведу вас.
З «газика» люди у формі витягли якогось чолов’ягу й повели до дверей. Зараз п’яного заведуть сюди! Він схопився й мало не бігом пошкандибав коридором на неслухняних ногах.
У відділенні все було як і в інших лікарнях. Нічого особливого. Просто незвично перебувати тут у ролі хворого, от і здавалося, що в нього зараз має бути дивакуватий вигляд. Та найнеприємнішим було відчуття, що він знову лізе куди не слід.
Лікар, який увійшов, виглядав значно молодшим за нього і здавався дещо зарозумілим. Безперечно, він працював не більше двох-трьох років після інституту й зараз сам собі здавався якщо не професором, то принаймні битим вовком. По вдягнутій під халатом блакитній піжамі Андрій зрозумів, що він тут не випадково, це його чергування. На нігтях у лікаря полишалося щось біле, напевно, нещодавно йому довелося накладати гіпс.
Хірург зверхньо подивився на пацієнта й запитав, що його турбує.
— Біль ось тут, — Андрій показав на поперек зліва, — віддає аж у живіт. Нудило. Мочитися хочу, але не можу. Якось так нападами болить. Кручуся — місця собі не знаходжу.
Андрій методично викладав йому все, як на тарілочці, наче читав з підручника. Хвороба, на яку він так відверто натякав своєму молодшому колезі, не вимагала якихось складних та неприємних для хворого обстежень або маніпуляцій. Кілька аналізів, ін’єкцій і — лежи, відпочивай.
Саме так і сталося. У нього взяли на аналіз кров та сечу, зробили кілька уколів, після цього Андрій упав на ліжко, відчуваючи дику втому, а згодом і зменшення болю у шлунку, адже препарати, які йому ввели, швидко знімали і шлункові спазми. Про захворювання й перспективу видужання зарозумілий лікар повідомляти пацієнта не поспішав. Та уявивши себе на його місці, Андрій зрозумів, що, напевно, поводився б так само.
У палаті стояло шість ліжок. На чотирьох лежали хворі. Найближчий його сусід, худий, з мішками під очима, у майці, наминав батон з маслом, і Андрій, ще заходячи до палати, злякався, що його порожній шлунок від цієї картини знову почне щось виробляти. Інші хворі читали.
— Чуєш, друже, — впавши на ліжко, без будь-якого вступу звернувся Андрій до сусіда, — я щойно з запою вийшов. Три доби не їв нічого. Тільки-но вискочив до магазину за хлібом, мене й прихопило відразу. «Швидка» просто з вулиці забрала… На твій бутерброд дивитись боляче…
Той мовчки відтяв від батона великий шмат і, намастивши маслом, простяг ближньому, просто розчуливши його таким вчинком і подарувавши шанс дожити до вечері.
Двері палати були прочинені. По коридору повсякчас снували санітарки, медсестри, хворі. Одного разу промайнув черговий хірург. Андрій лежав і розмірковував.
Руки лікаря під час огляду були замащені гіпсом. Це хірургічне відділення. Якщо хірург накладає гіпс, то це означає, що він одночасно працює і як травматолог. У деяких лікарнях немає окремого травматологічного відділення, його об’єднують із хірургією. Якщо й тут так, то той тип з гаража може лежати десь поблизу, можливо, навіть через стінку. Якщо, звичайно, він живий. При згадці про нього завжди починало холонути в животі. А що як гіпс накладали саме йому? Руки цьому «каратистові» він точно потрощив, ніяких сумнівів. А що як він уже прийшов до тями?
Що робити? Повечеряти і вночі дременути звідси? Та куди можна втекти без копійки в кишені? Єдиний реальний варіант — зранку поснідати в палаті й чимраніше піти звідси, сподіваючись не зіткнутися десь на сходах із тим, хто міг би його впізнати. Відразу ж зателефонувати з вузла зв’язку додому до когось із колег і попросити, щоб терміново надіслали гроші. Скільки часу могла б зайняти така процедура? Цього Андрій просто не уявляв. Якщо гроші не вдасться отримати цього ж дня, то де ночувати? Повертатися до лікарні? Ні. Тоді де? Знову на трубах?
Та й сама ідея з дзвінком теж не була бездоганною. Чим довше товктися в центрі невеликого міста, тим більше шансів бути кимось упізнаним. Били його двоє, і «каратист» — один із них. Плюс той, що їхав у вишневій іномарці. «Каратиста» вже можна не рахувати. Отже — двоє. Додати ще довговолосого та білявку з будинку під антеною. Можливо, є й інші, невідомі Андрієві. Усі вони шукатимуть високого пожмаканого неголеного чоловіка середніх років у довгому сірому плащі. Отже, якщо ошиватися де не треба, шанси не розминутися з кимось із них доволі високі. До того ж отримати переказ — означає показати свій паспорт, залишити дані з нього навічно у відділенні зв’язку!
Як паскудно все складається! Чому він не здогадався свого часу перекласти гроші назад до кишені? Зараз би все було зовсім інакше.
А може, варто повернутися до свого найпершого задуму? Відійти якнайдалі від міста і десь на дорозі зловити попутку. Але хто зупиниться? Отакому під два метри? Ні, ночувати треба тут, виспатися, від’їстися. А там буде видно.
За півгодини справді дали вечерю. До їдальні Андрій, звичайно, не пішов. Попросив того ж сусіда принести їжу йому до палати, мовляв, погано себе почуває. Та щойно сусід вийшов, увійшла санітарка з тарілкою.
— Лежачі є? — запитала вона. — Хто буде їсти?
Андрій підняв руку, і тарілка опинилася в нього на тумбочці. Там же за п’ять хвилин здивований сусід поставив і другу. Це був молочний суп. Раніше вигляд і запах цієї популярної в лікарнях страви завжди викликав в Андрія легку нудоту, і лише зараз він зрозумів, наскільки був неправим. Вміст
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорож у безвихідь», після закриття браузера.