Читати книгу - "Пригодам — ура!"

І вірите чи ні — а таки всі полетіли! І Наталка, й Ігор, і, вже вдруге, я!

А наступного ранку, ще до уроків, ми про все розповіли Борьці. Звичайно, він страшенно нам заздрив, але ми дали йому слово неодмінно навчити його літати, бо коли вміємо ми — мусить уміти й Бориско: він же з нами, наш друг! Ми заспокоїли його і сказали: хай потерпить до ночі. А вночі, рівно о дванадцятій, домовилися стрітись у його садку, в альтанці.

Альтанка стояла за Борьчиним будинком, у кінці саду. Над нею нависали гілки яблунь та вишень, від будинку її ховали буйні кущі бузку й духмяної черемхи, а по ґратчастих стінках альтанки дерся вгору дикий виноград і плющ. Цю споруду, яку ми величали альтанкою, ми збудували самі рік тому. Дошки нам дала Борисова мама, — вони лишилися від старого сараї, що раніше стояв за будинком; цвяхи приніс я, а інструментом нас забезпечив Ігор. Місце для альтанки вибирали ми самі — таке, щоб у ній було затишно й ніхто за нами не підглядав. Звичайно, нічого поганого ми не думали робити. Просто альтанка була нам потрібна для того, щоб збиратися в ній під час дощу, — на липу ж тоді не вилізеш! — і вирішувати різні важливі справи. А в таких випадках, — і ви це добре знаєте, — краще, коли тебе ніхто з дорослих не бачить.

Рівно о дванадцятій ночі, як і домовлялися, ми непомітно повислизали з домівок і зібралися в альтанці. Навіть Борька з'явився вчасно, хоч майже завжди спізнювався. Воно й зрозуміло: йому страшенно кортіло теж навчитися літати!

— Ну, то як ви це робите? — спитав відразу ж він, тільки-но ми вмостилися на лавках.

— Розумієш, — перший почав Ігор, — треба просто-напросто зняти сандалі чи кеди — що там у тебе! Потім стати на зарошену траву і тричі проказати:

— І все? — здивувався Борька.

— І все! — усміхнувся Ігор. — Ну, давай!..

Борька скинув кеди, вискочив з альтанки і став у траві, заплющивши очі. Ми побачили, як губи в нього заворушилися, — це він повторював пісеньку, — і затамували подих: зараз полетить! Але минула хвилина, друга, а Борис так і стояв із заплющеними очима.

— Щось не так! — перебила його силкування Наталка. — Давайте думати, в чому справа.

Ми почали питати в нього, які слова він повторював, адже нам було відомо, що Борька страшенно не любив учити щось напам'ять. Але він слово в слово повторив нашу пісеньку.

Тоді Ігор опустив долі очі, глянув ненароком на Борисові ноги — та аж підскочив.

— Шкарпетки! — вигукнув він, і ми спочатку нічого не зрозуміли. — Шкарпетки! — повторив Ігор, показуючи пальцем на Борьку.

І тут ми побачили, що Борька зняв лише кеди, а шкарпетки зняти забув, хоч ми йому пояснювали, що на траву треба ставати лише босоніж.

Борька зрозумів свою помилку, нашвидкуруч скинув шкарпетки і знову, заплющивши очі, зашепотів пісеньку.

Раптом він так стрімко злетів угору, що не встиг пригальмувати й з усього розгону буцнувся головою об товстенну гілку старої яблуні, що нависала над альтанкою.

— Ой! — тільки й устиг він зойкнути, як беркицьнувся на землю. Добре, що ми встигли його підхопити, правда, не зовсім, трохи важкуватий він був…

— Годі! — рішуче мовив Борис, обтрушуючись. — На сьогодні все, налітався! Ще ногу зламаю…

— Хе-хе… — почувся раптом чийсь хрипкий голосочок.

— А тобі весело, що хтось забився! — невдоволено зиркнув на мене Борька.

— Я й не думаю веселитися! — здивувався я.

— А хто ж це хихоче? — Він підозріло обвів нас очима.

— Я! — сказав той самий голосочок, і на порозі альтанки з'явився… мій Корнелій.

Ми не повірили ні своїм очам, ні вухам: кіт розмовляє!

— Корнелій, — нарешті вичавив я із себе, — то це справді ти?

— Я, — лукаво всміхнувся кіт, — а що тут дивного?

— Як — «що»! — оговтався й Борька. — Але ж коти не вміють розмовляти!

— Все залежить від того, як дивитись на це, — розважливо мовив Корнелій. — Коли котові чогось дуже хочеться — він може все!

— Звідки ж ти розмовляти навчився? — поспитав я.

— «Звідки, звідки», — передражнив Корнелій. — Захотів — і навчився! Я ж не питаю, звідки ви літати навчилися. Літаєте — то й літайте собі на здоров'ячко. А то, бач, причепилися: «Коти не розмовляють!.. Звідки навчився!..»

І Корнелій ображено сховався під лавку.

— Вибач нас, Корнюсю, — нахилилась до нього Наталка, — ми не хотіли тебе ображати. Просто нам здалося трохи дивним: кіт — і раптом говорить! Але тепер ми все зрозуміли! Правда ж, хлопчики?

— Правда, — не дуже впевнено сказали ми хором.

— Ну от, бачиш, — знов нахилилася Наталка, — вони все зрозуміли, виходь!

Такий хід подій, очевидно, задовольнив пихату натуру Корнелія, і він повагом вийшов з-під лавки.

— Ну, от що, — мовив кіт, — часу на теревені нема — своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: