Читати книгу - "Первісна. У вирі пророцтв"

Імар не зміг стримати стогін.

— О ні! Цього бути не може…

— На жаль, так і було, государю. Їхні батьки, отримавши небожевого листа, майже не вагалися. Визнали, що не мають іншого вибору, крім утечі на Абрад. Навіть виявили неабияку обачність, вирішили розповісти про все лише старшому синові, а всім меншим сказати, що їдуть погостювати до далеких родичів на Ініс Клиґан. Їхнього старшого саме не було в місті, він мав повернутися лише надвечір, тому батьки не знищили листа, а сховали його під підлогою. І все могло б скластися, якби цю розмову не підслухали Марвен і Ґрайне.

— Вони побігли до поборників?

— Атож. Були певні, що відьомські чари в листі заморочили батькам голови. Щиро хотіли їм допомогти.

— Клята країна, нещасний народ, — пригнічено мовив король. — Народ, що цілком заслуговує на таку бузувірську владу… Майстре Ґарване, — глянув він на слідчого. — Ви ж мусили це знати. Чому не сказали мені?

— Я сказав вам те, що вважав правдою, государю, — відповів Ґарван аб Малах, відкрито дивлячись йому в очі. — У матеріалах справи не було жодного слова про це, а всю заслугу у викритті „відьомської змови“ приписав собі старший поборник Дервеґського діоцезу. Як і ви, я був певен, що тітка та дядько Бренана аб Ґрифида самі принесли листа.

— А виявилося, що їх зрадили власні доньки, — скрушно резюмував Імар. — Коли-небудь вони подорослішають, усвідомлять, що накоїли, і вжахнуться.

— Вже усвідомили, — сказав Фергас. — І вжахнулися. Загалом, вони славні дівчатка, просто, як ви й говорили, задурені. Хоч і не такі задурені, аби й далі вважати, що вчинили правильно, прирікши на смерть усіх рідних.

— І мабуть, — припустив Імар, — щоб полегшити почуття провини, стали звинувачувати кузена-відьмака. Мовляв, якби не його лист, усе було б добре.

— Старша, Марвен, так і робила. А Ґрайне наступні два дні майже не розмовляла. І постійно плакала — тихо-тихесенько, але так гірко, що в мене аж серце розривалося… — Кілька секунд лейтенант вагався, та все ж продовжив: — Коли вони трохи вгамувались, я їм пояснив, що їхній двоюрідний брат нікому не бажав зла. Навпаки, намагався врятувати їх, і саме тому написав листа. Також я розповів про плани поборників улаштувати для нього пастку і про те, як ви ризикували, звільнивши їх від каторги… Я розумію, государю, що цим перевищив свої повноваження. Але мені видавалося правильним надіслати через дівчат сиґнал Бренанові аб Ґрифиду, що вас ніяк не можна звинувачувати в смерті його тітки та інших рідних. Навіть навпаки — він має бути вдячний вам за порятунок Марвен і Ґрайне.

— Усе гаразд, лейтенанте, ви вчинили правильно. Якби я хотів приховати свою участь у цьому, то наказав би вам мовчати. Хоч це однаково нічого б не дало. Кередіґонський посол справно інформує свого короля про всі важливі події на Лахліні, а той, поза сумнівом, ділиться цією інформацією з відьмами. На жаль, наш посол у Кередіґоні підпорядковується поборникам і надсилає детальні звіти до Священної Канцелярії. Я ж отримую від нього лише коротенькі відписки. Цей негідник і досі не сподобився сповістити мене про появу на Абраді чоловіка-відьмака. А він, безумовно, знає про це. І вже давно.

— Певна річ, государю, — підтвердив Фергас аб Ґвиртир. — Я пробув у палаці лише чверть години, але встиг почути, що відьми намірилися зробити Бренана аб Ґрифида королем Катерлаху. Теперішній уже на ладан дихає, протримається недовго, а після нього трон посяде відьмак.

Імар роздратовано труснув головою.

— Ні, це просто неподобство! Далі я терпіти не стану. Найближчими днями призначу нового посла, що звітуватиме лише переді мною. Кередіґонцям начхати на наші внутрішні процедури, вони зважатимуть лише на міждержавну угоду, в якій чітко прописано, що повноваження посла визначаються королівською вірчою грамотою. А лорд Айвар нехай хоч лусне… Майстре Ґарване, ми з вами вже вели про це мову. Досі я вважав, що справа не горить, але тепер обставини змінилися.

— Слухаюсь, государю, — відповів королівський слідчий. — Я майже закінчив перевірку всіх кандидатур. Післязавтра надам вам детальний звіт.

— Добре, чекатиму. — Імар знову перевів погляд на лейтенанта. — То про дівчат уже все?

— Ні, залишилося ще одне, государю. Я навчив їх, що треба говорити про арешт сім’ї. Мовляв, батьки самі віддали поборникам листа. Може, це й неправильно, але… так буде краще. Гадаю, відьмак із розумінням поставився б до вчинку дівчат, бо сам виріс на Лахліні, проте абрадці вважали б їх чудовиськами. А вони й без того зазнали горя.

— Я так і думав, — кивнув король. — Ну, гаразд, ми вже наближаємося до палацу. Гадаю, ґенерал більше не наполягатиме, щоб мене охороняли з усіх боків. Поїхали вперед.

На площі перед Кайр Ґвалхалом їх зустрічала чи не половина двору. Більшість присутніх, як і городяни, були похмурі та стурбовані, але знайшлося й чимало таких, чиї погляди висловлювали схвалення — від обережного, старанно замаскованого, до відвертого й неприхованого.

Ясна річ, тут була й Елвен з незвично блідим від хвилювання обличчям. Імар розумів, що їй хочеться негайно підбігти до них і про все розпитати, однак вона розуміла, що зараз не час і не місце для таких розмов.

Біля підніжжя широких сходів, що вели до палацу, стояв, склавши на грудях руки, принц Лаврайн аб Броґан, довкола якого придворні утворили вільний простір — чи то з пошани, чи то зі страху, що король може подумати, ніби вони вони на його боці. Уже те, як він тримався, — його напружена поза, нервове потоптування правою ногою, трохи відкинута назад голова, яскравий