Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— Добрий день. А чого ви на мене тут чекаєте?

— Спасибі вашій донечці! Дуже мила, файна така, ввічлива. Порадила зачекати вас тут, у холі, сказала, незручно буде. І журнальчик ось дала. Я, правда, без окулярів літер не бачу, малюнки роздивлявся…

— Давно пішла? — незадоволено спитав Коваль, відчиняючи двері. — Заходьте… — буркнув не дуже привітно.

У кімнаті підполковник розгледівся: на Наталчиному ліжку висів легенький сарафанчик, поцяткований кольоровими метеликами, парасольками, рибами. «Мабуть, свої джинси натягла і знову — на турбазу. Ну, нехай прийде, дам прочухана.

Вмостила мені діда під дверима, не могла направити в міліцію. Тепер не вислухати — незручно».

Коваль так розсердився на Наталку, що на мить забув про старого.

— Я не помітив, коли пішла, — нагадав той про себе. — Замріявся, задрімав… Стару людину у затишку завжди на сон хилить…

«Що він верзе?! — і далі гнівався підполковник. — Усю роботу переб'є, увесь настрій зіпсує. Сиди з ним тепер, слухай, певно, скаргу приніс про минулого року вкрадених і досі не знайдених курей…»

Старий стояв серед кімнати.

Коваль запропонував йому крісло, а сам опустився на затінений шторою стілець.

— Так що у вас? — спитав, розстібаючи тугий комірець форменої сорочки і послаблюючи краватку. — Чим можу служити?

— Я до вас у справі… — Старий поморщився, немов проковтнув щось кисле.

«Точно! Зараз почне скаржитися на місцеву владу і просити підтримки у представника «з центру», — приготувався підполковник.

— Пробачте, товаришу Коваль… Не знаю далі…

— Дмитро Іванович.

— А мене — Тибор Коповскі… Тибор Валтазарович. Я сусіда брата вбитої Каталін Іллеш — Ернста Шефера… Учора по радіо оголошували… Мені треба зробити заяву.

Коваль завмер від несподіванки. У думці відразу вилаяв себе: як же не відчув щось невловиме у поведінці старого? Невже інтуїція почала зраджувати? Це — кепсько. Адже, можливо, саме цей старий проллє світло на загадкове вбивство? Коваль відчув, як нерви у нього натяглися, немов перед стрибком.

— Пробачте, переб'ю вас, Тиборе Валтазаровичу, — удавано спокійним голосом, боячись виказати своє хвилювання і сполохати старого, промовив Коваль. — Якщо ви із заявою у справі Іллеш, то чому не прийшли в міліцію, до карного розшуку, скажімо, до капітана Вегера?

Старий зам'явся.

— Я не хотів офіційно… Я не бажаю, щоб у місті знали, що я заявляв. Ви не знаєте, тут такі люди… І вас прошу, нехай мій прихід залишиться таємницею.

— Добре, слухаю вас, — тамуючи нетерпіння, сказав Коваль.

Старий випростався у кріслі і промовив урочисто:

— Справа в тому, що Ернст Шефер з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня не ночував удома.

Коповскі вже давно пішов.

Провівши несподіваного гостя, підполковник Коваль зачинив двері і машинально, бажаючи відгородитись від усього зайвого, навіть замкнув їх на ключ, але якийсь час ще стояв, гріючи круглу пластикову ручку гарячою долонею. Потім, немов прокинувшись, пройшов у ванну кімнату до овального дзеркала і вставився очима на своє бліде від спеки та духоти обличчя. Пустив воду, почекав, поки тугий струмінь охолоне, і, не знімаючи сорочки, засунув під кран голову, чим утворив водяний феєрверк і в результаті — величезну калюжу на підлозі.

— Отак воно краще! — промовив, звертаючись до мокрого, скуйовдженого Коваля у дзеркалі. — Так що ми маємо на сьогоднішній день, шановний Дмитре Івановичу? А маємо ми багато, ми маємо уже багато… Ну й вигляд у вас! Не солідно, не солідно, громадянине всезнайко… Очі під старість стають, як у рака. Жах!

Але що це мені в голову лізе?! Дурниці якісь!

Роздягнувшись, він увійшов до кімнати, натягнув свіжу холоднувату майку, спортивні штани і, відчуваючи наперед приємне хвилювання, схоже на творче хвилювання митця, сказав собі: «Пора!»

На першому аркуші синім олівцем він написав: «Пограбування», — замислився і підійшов до тумбочки з телефоном — подзвонити Вегеру.

— А я, Дмитре Івановичу, щойно сам збирався вас потурбувати.

З тону капітана Коваль зрозумів, що новини є. Та й не буде Вегер дзвонити без діла. Йому стало трохи ніяково за свій неслужбовий вигляд, але, збагнувши безглуздість цієї думки: адже Вегер його не бачить! — він посміхнувся:

— Є що-небудь? З повинною хтось прийшов?

— Коли б то, Дмитре Івановичу! Чую, ви посміхаєтесь… І все-таки дещо є. Довгий, тобто Кравців, справді виїхав шістнадцятого липня, навіть не сплативши борги. Хлопці мої попрацювали оперативно — відразу в точку влучили. Знайшли їхнього приятеля, за кличкою Кукушка, ним зацікавимось само собою, — так от цей приятель шістнадцятого ввечері заходив до Кравціва — борг правити. Але квартира вже була порожньою. Господиня будинку, де мешкав Кравців, засвідчила, що шістнадцятого той кудись пішов із спортивною сумкою і досі не повернувся. Він і раніше пропадав по кілька днів, тому вона не здивувалася.

— А другий, другий?

— Другий, очевидно, якийсь Самсонов, господиня знає його, частенько бачила у Кравціва. Каже: «Дивацький, трохи п'яничка». Молодий. Кравців називав його Клоуном… Напередодні вони були вдвох на танцплощадці, їх там бачили до десятої вечора. Словесний портрет цього Самсонова-Клоуна зробили.

— Раніше вони нікому не говорили, що збираються виїжджати? Може, господині Кравців щось казав?

— Ні. Виїхав раптово. Самсонов теж несподівано зник. Мабуть, з ним.

— Вони працювали?

— Кравців — у «Водоканалі» слюсарем. По аварійному ремонту. Але дисципліна там розхитана, обліку виходу на роботу немає. Ніхто точно не знає, коли він був на роботі, коли — ні. Здається, оформився там лише для того, щоб відвернути нашу увагу. Шістнадцятого