Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

Поруч — величезне авто. Чеся знала, що такі машини звуться джипами, але темний поліщук Максим обізвав сю розкіш волинянкою. Що поробиш, як, окрім свого сіробокого лошака Чуба, іншого транспорту неборака й не знає.

— І чого він приїхав? — схвильовано запитала кривенька Королівська.

— Мамо, я не знаю, — оговтавшись від побаченого, знизала плечима Чеся. — Ми в лікарні познайомилися, він із дитинкою там лежав, бо дружина його після родів[34] померла, — несміливо додала. — То я деколи гралася з маленькою…

— То ви вийдете чи хай він у хату зайде?! — спохватився захмелілий Максим, який досі товкся у дверях. Допіру йому вельми закортіло вийти на вулицю та погуторити із заможним містянином, цигарку-другу виканючивши й викуривши.

— То вийди, мо’, важливе щось має сказати, раз аж сюди приїхав, — пролепетала Ярина, а в самої в горлі наче кістка од щупака застрягла, такими давкими й небажаними були ті проказані слова.

Чеслава мусила вийти попри боязнь і зніяковіння. Ще місяць не минув, як вона з лікарні вернулася, тож Матвія Доброжанського добре пам’ятала. Втім рідко його згадувала. Носила чорну хустку ще за Андрійком, ще за ним, коханим, дотепер тужила й побивалася. А багатія сього й хорошуна не насмілювалася споминати: була то птиця не її польоту…

Накинула на себе пальтечко довгеньке у брунатні ромби, на всі ґудзики вдяганку ту застібнула. Так, ніби хотіла сховати своє нутро від прибульця, щоб не спромігся до серця її зболеного дістатися…

Широко всміхнувся гість, як біляву дівчину на подвір’ї побачив.

— То от у яких лісах ти заховалася! — промовив найперше.

А як Чеслава підійшла зовсім близько, руку білісіньку невироблену їй подав, привітався.

Вона й собі тихо мовила:

— Привіт!

— А знаєш, чого я сюди, аж за сто кеме, приїхав? — запитав, відтак дістав із кишені пачку з цигарками. Закурив.

Чеся обернулася, на хату Секлетину впівока кинула. Всі до одного гості були у вікні, наче мухи до «липучки», поприклеювалися до шибок.

— Я, щоб ти знала, слів на вітер не кидаю, — вів далі гордовитий Доброжанський, за клубами цигаркового диму ховаючись. — Тоді в лікарні покликав тебе з нами жити і тепер кличу, — рубонув.

Чеся витріщила на Доброжанського очі. Пригадала себе, точнісінько таку, розтривожену, в лікарняній бесідці, коли незнайомий удівець запропонував їй доглядати за маленькою Яркою. Але тоді Чеся дременула в палату, і слова у відповідь не мовивши. Бо що могла сказати?! Що мала в одну мить вирішити, коли, ні сіло ні впало, тебе на чужину не гостити, а жити кличуть?!

Більше й не вийшла до Матвія Доброжанського, хоч і бачила його у вікні: з маленькою на руках у тому ж таки дворі ще кілька днів у бесідці сидів. А врешті зник. Чи то пак, очунявшись од розпуки, злегка окріпнувши душею, подався вдівець додому, бо, певно, роботи мав гору. Про те всі гомоніли. Про його фірму маєтну й про благодійний фонд, що добрими ділами в окрузі славився, медики з пацієнтами ледь не в кожній палаті галайкотіли…

А ще за день-другий донесли Чеславі інформацію несподівану. Думало дівча, що то плітки либонь. Але чергова медсестра, та, що привітна й небайдужа пампуха, всенькі сумніви розвіяла: присяглася поліщучці, мовляв, на власні вуха чула, як Доброжанський просив адресу білокосої пацієнтки з дивним іменем Чеслава.

— То ясно, що хтось та й сказав йому, звідки ти, — додала медсестра. — Поїдеш додому, то жди! Побачиш, що приїде! А чого до такої хорошухи, як ти, та й не їхати?! — випалила.

Чеся того ніби не чула. Бо тоді вона хоч і захопилася маленькою Яркою, але за Андрійком своїм тужити не перестала. Та й у казки з дитинства мало вірила. Життя її, як і маму, змалку недолюблювало, до найгіршого загартовувало…

Щоправда, десь за тиждень по тих лікарняних побрехеньках куди й поділася з Чеславиного тіла болячка. Лікарі вирішили, що минувся в пацієнтки стрес, тому й алергічні висипи зійшли.

А Чеся інше відчувала…

Утім мовчала.

Секрету свого нікому не видавала.

«Мо’, колись із Савою ним поділюся», — подумала хіба. Бо по тому, як Доброжанський із донею поїхали, її посиденьки та бесіди з мовчанівським хлопцем відновилися…

— Чого мовчиш? — повернув дівчину зі спогадів Доброжанський. Тепер він закурював уже другу сигарету.

Чеся зауважила, що її статечний гість хвилюється.

«Дивина! — піймала себе на думці. — Невже такі от молодці можуть чимось та й перейматися побіля такої, як я, простачки?!»

Але зір дівчина мала добрий. Та й на інтуїцію рідко нарікала. Матвій направду поводився непевно.

— Сьогодні в нашої сусідки — ювілей, то ми святкуємо, — проказала зовсім не те, чого сподівався приїжджий.

Бо що мала відповісти на запитання: «Чого мовчиш?» Сказати, що сама нічого не вирішує? Що їй треба порадитися з мамкою?

Та й не це головне наразі!

Куди вона поїде з дому, з такої гойної та любої місцини, що від народження оберігає і її, і мамку?! Хай там як, але й селяни вже звиклися з їхнім