Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Льоня набрав номер і тричі виразно проказав:

— БОБУПІШ! БОБУПІШ! БОБУПІШ!

— Ось бачте: почав лаятися! — зраділа сусідка.

Вася Кругляшкін не витримав:

— Він не лається! БОБУПІШ — це, як на те пішло, скорочене слово: «Бойовий будинковий піонерський штаб»!

— От-от: «бойовий»! — не здавалася сусідка. — Всі вони розбійники і шибеники.

Тричі повторене слово «БОБУПІШ» означало сигнал негайного збору. Льонька міг би й просто сказати: «Швидше виходьте на подвір'я!» Та це було не так цікаво. До того ж він помітив, що у відповідь на таке звичайне запрошення його друзі не вельми поспішали. Ну, а таємничий сигнал діяв зовсім по-іншому: він примушував негайно зриватися з місця, забувати про все.

Уже через п'ять хвилин три члени «Бойового будинкового піонерського штабу» — Владик, Тиха Таня і сам Льонька — були в умовленому місці — за дровітнею.

Бракувало тільки Юхима Трошина.

— Завжди він запізнюється! — дивуючись з такої дивної звички, стенув плечима Льонька.

Владик зиркнув туди-сюди, кумедно зморщив маленького кирпатого носика і майже пошепки довірливо повідомив:

— Його батько вчора знову того… І боїться, щоб не побачили: по сторонах озирається. А я ось побачив! На свої власні очі! Вже вдруге!..

Владик завжди і все бачив «сам, на власні очі». Просто дивовижно було, як його очі всюди встигали і все умудрялись розгледіти.

— З пияцтвом треба боротися! — відрізав Льонька.

Тиха Таня, вмостившись на великому круглому камені й низько схиливши голову, читала товсту розтріпану книжку. Почувши про Юхимового батька, вона важко зітхнула, перегорнула сторінку і продовжувала читати.

Це нікого не дивувало, до цього всі звикли. Льонька знав, що Таня, хоч і заглибилась у книгу, чудово все чує і може зненацька вставити якесь несподіване зауваження.

Читаючи далі, вона сказала:

— Юхимів батько — зовсім п'яниця. Адже ви знаєте, чому він… Мати в них померла…

— То це ж коли було! — заперечив Льонька.

— Значить, досі переживає.

— Гаразд! Почнемо без Юхима, — сказав Льонька і насмішкувато глянув на Владика. — Ось ти у нас усе помічаєш: і хто нові занавіски купив, і кому шафу з магазину привезли. А це що таке? — Льоня підняв указівний палець, ніби закликаючи всіх прислухатися до маршу, що гучно гримів.

Владик здивовано потягнув своїм носиком, начебто «понюхав музику»:

— Це? Оркестр…

— Так! У нас на подвір'ї — музика, оркестр, а БОБУПІШ нічого не знає? БОБУПІШ! Господар подвір'я! Хтось репродуктор повісив, звідкись із горища платівки запускають… А ми лише слухаємо і дивуємося. Для чого ми тебе у штаб вибрали, га? Не знаєш? Щоб ти нам про всі новини вчасно доповідав!

— Я й доповім! — сполошився Владик. — І доповім! — він боязко озирнувся на дровітню, немов у ній хтось міг сидіти і підслуховувати. — Репродуктор цей «новенький» разом з вашим Васею Кругляшкіним установлював!

— Який новенький? Котрий бандуру тягає?

Тиха Таня одірвалася від книги:

— Не бандуру, а віолончель.

— От-от! Я сам бачив! На свої власні очі!

— Угу, зрозуміло, — сказав Льонька. — Вася, отже, встановлював, а цей… котрий у сімнадцяту квартиру в'їхав… Йому допомагав?.. Так?

— Та ні, — заперечив Владик, — усе було навпаки!

— Що — навпаки?

— Вася йому допомагав, а той командував: тут підкрутити треба, там дріт закріпити… І на стовпа він сам лазив. І на горище теж. Висунувся з горища й кричить: «Васю, лови дріт! Лови другий!»

— Ну, а Вася?

— Ловив.

— І що ж?

— Зловив!

— Брешеш ти усе!

— Брешу? Та я на свої власні очі… Він, цей новенький, і яму біля стовпа копав. Я думав, він скарб якийсь шукає, — підійшов зовсім близько й на самісіньке дно зазирнув. Глибока! Метрів зо два, не менше. А потім кінець дроту, який з горища тягнеться, в кільце згорнув і на саме дно кинув. «Заземлення!» — каже. І так це у нього все швидко вийшло!..

— У музиканта?! Та у них же руки ніжні, білі, пальці тоненькі… Вони, знаєш, як за пальчиками своїми слідкують — просто жах! Зламати бояться чи вивихнути. Не міг він яму копати.

— Копав! Я сам бачив: копав! А потім… — Владик озирнувся, підозріло обвів поглядом дровітню. — А потім я бачив, як він із своєї бандури… віолончелі тобто… щось таке таємниче діставав…

Владик навіть стишив голос і знову озирнувся на дровітню.

— Зовсім забрехався! — махнув рукою Льонька. — Ну, що він міг звідти діставати? Вона ж усередині порожня, ця віолончель!

— Та ні, не з неї, звісне, а з чорного футляра, в якому її тягає. Що на чорний гроб схожий.

— Гроб з музикою! — засміявся Льонька.

— Дуже дотепно, — не відриваючи очей від книги, зауважила Таня.

— Та-ак… Значить, новенький! Двох місяців не минуло, як в'їхав — і вже порядкує! — Льонька відкинув ногою шматок цеглини. — Тоді ми оголосимо цьому репродукторові бойкот! Не будемо його слухати!

— Вуха затуляти, чи що? — не зрозумів Владик.

Тиха Таня підвела на Льоньку здивовані очі й перегорнула сторінку:

— А по-моєму, треба його використати, цей репродуктор. Свої передачі влаштовувати. Як по справжньому радіо!

— Правильної — підхопив Льонька. І радісно забігав уздовж