Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Так було завжди. Тиха Таня мовчала-мовчала, а потім раптом висловила найслушніші пропозиції, але коротко, одним реченням. Льонька одразу ж, на льоту, підхоплював Танину ідею, розвивав її — і за півгодини усім здавалося, ніби це він, Льонька, все придумав. Та й сам він щиро в те вірив.

— Щодня передачі влаштовуватимемо! — торжествував Льонька. — І вранці, і ввечері.

— Може, й уночі теж? — спокійно поцікавилася Таня. — Так гарно буде: всі сплять, а ми собі говоримо-говоримо!..

— Вночі не можна…

— А вранці можна? Заняття у школі відмінимо — так, га? Всі домашні завдання і книжки закинемо?

Від Таниних слів Льонька завжди, як кажуть, приходив до тями, вгамовувався. Так сталося й зараз. Вираз його рухливого, худорлявого обличчя вмить змінився: захоплення поступилося місцем хвилині розгубленості, а потім — задумливості.

— Ну-у… тоді вечорами, — повільно промовив Льонька. І одразу знову пожвавішав: — Це навіть краще! Усі з роботи приходять, усі будуть слухати! Ми доведемо! Ми доведемо цьому нещасному віолончелістові, що повісити репродуктора на стовп — це ще не все! Це — ніщо! А ось передачі влаштовувати — інше діло. Пе-ре-да-чі!.. БОБУПІШ завжди щось та придумає! Правда ж?

— Ще б пак! — квапливо підтакнув Владик.

— «Ще б пак»! — передражнив його Льонька. — А про найголовніше ти й не довідався!

— Це ж про що?

— А про те — звідки вони платівки запускають. Не з горища ж, справді!

— На горище я не лазив…

— І не полізеш: злякаєшся!

— Я?.. Я?.. Я полізу! — раптом розхрабрився Владик.

— Та годі вже! Усі разом туди підемо. А дорогою і Юхима прихопимо.

Вони підійшли до будинку й почали на різні голоси гукати:

— Юхи-име! Юхи-ме!

У вікні, на п'ятому поверсі, з'явилося бліде, неголене обличчя:

— Юхим зараз вийде!

— Коли протверезиться, завжди добрий! — процідив Льонька. — Рукою затуляється, соромно!..

Юхим був невисокий, худенький хлопчина. На його блідому обличчі цього ранку особливо вирізнялися великі темні очі з запаленими повіками.

— Знову рюмсав? — похмуро запитав Льонька.

Тиха Таня пильно подивилася на Льоньку і твердо, виразно вимовила:

— Плакав, ти хочеш сказати?

— Ну, пла-акав… — виправився Льонька. — Яка різниця!

Він зиркнув на вікно, з якого щойно визирало неголене обличчя, і погрозив кулаком.

— Ти кому? — здивувався Юхим.

— Кому? Ясно — кому! Батькові твоєму!

Юхим опустив голову й тихо сказав:

— Не смій!

Будинок мав шість поверхів. Похилий дах ряснів телевізійними антенами, кожна з яких нагадувала Льоньці руль дерев'яного самоката. У трьох місцях, на однаковій відстані одне від одного, виднілись напівкруглі горбики горішніх вікон. З середнього вікна униз, до стовпа, тягнувся дріт. Він був туго натягнутий, і Льоньці, який любив пофантазувати, раптом здалося, що подвір'я — це арена гігантського цирку, а в повітрі, над ареною, натягнуто дріт, на якому відважні еквілібристи показуватимуть дивовижні номери.

Льонька так довго вивчав вікно горища, дріт і старші дерев'яний стовп, що навіть Тиха Таня не витримала:

— Ну, я пішла.

— Ми всі підемо! — схаменувся Льонька. — Туди, на сьомий поверх — на горище тобто! І все з'ясуємо. І чому радіо замовкло — також довідаємося! Неподобство: пограли півгодини — і мовчок!

— Можна подумати, що це все він влаштував, а хтось узяв і зіпсував його роботу, — тихо, ніби про себе, мовила Таня.

Вона часто говорила про присутніх у третій особі.

«Він», тобто Льонька, удав, що нічого не почув, і повів усіх до чорного ходу, яким можна було дістатися на горище.

«І чому це вхід з подвір'я називається „чорним“? — сам до себе балакав Льонька. — Певно, тому, що тут ніколи не замінюють перегорілих лампочок, завжди темно і цілком можна скрутити собі в'язи…»

Ніби у відповідь на його думки, ззаду почувся зляканий голос Владика:

— Ой, я наступив на щось живе!

«Щось живе» відчайдушно, хрипко верескнуло, шмигонуло попід ногами, і за мить звідкись згори вже дивилися круглі, немов електричні ґудзики, зелені очі.

— Я сподіваюсь, ти не розчавив їй лапу? — тихо запитала Таня.

— Якби розчавив, вона так швидко не втекла б, — ще не отямившись від переляку, відповів Владик.

— Дивитися треба собі під ноги!

— Я дивлю-уся, та тільки нічого не бачу, — виправдувався Владик, бо, як і всі хлопці на подвір'ї, побоювався Тихої Тані.

— Навіть «на свої власні очі» нічого не бачиш? — з'єхидничала Таня.

І Владик тут же наштовхнувся на чиєсь порожнє відро.

— Треба шукати дорогу по запаху! — запропонував Льонька. — Відчуваєте запах кислої капусти? Це діжечка нашої «мадам Жері-внучки». Я знаю! Вона на площадці шостого поверху стоїть. Ось на неї і треба йти.

Усі, крім Тані, дружно зашморгали носами й за кілька хвилин були на горищі. Крізь крайні вікна, немов золотаві прожектори, вливалися снопи ранкового світла. В цих веселих сонячних смугах танцювали незліченні порошинки.

Льонька розгублено почухав потилицю:

— А де ж третій прожектор?..

— Який «прожектор»? — не зрозумів Владик.

— Ну, третє вікно… Середнє, найголовніше,