Читати книгу - "Бріда"

думала про цю зустріч. Вона виконала всі призначені їй ритуали, танцювала під звуки світу. «Я воліла б танцювати під музику», — думала вона щоразу, перед тим як доводилося виконувати цей ритуал. Але вона вже майже звикла рухати своїм тілом у ритмі цієї дивної вібрації, яка була набагато помітнішою вночі або в тих місцях, де завжди панує тиша, таких як церкви. Вікка казала, що коли ми танцюємо під музику світу, то душа краще пристосовується до тіла, а напруга послаблюється. Бріда стала помічати, як люди ходять вулицями, не знаючи, куди подіти руки, не ворушачи ані клубами, ані плечима. Їй хотілося переконати всіх у тому, що світ постійно грає свою мелодію; якби люди бодай трохи танцювали під неї, лише дозволяючи своєму тілу без жодної логіки рухатися по кілька хвилин на день, вони стали б почуватися значно краще.

Проте цей танець належав до ритуалів Традиції Місяця, й лише відьми знали про нього. Певне, щось подібне існувало й у Традиції Сонця. У Традиції Сонця завжди існувало щось подібне, а проте чомусь нікому не хотілося навчатися в ній.

— Нам стає все важче вживатися з таємницями світу, — сказала вона Лоренсові. — А проте всі вони перед нами. Хочу стати відьмою, щоб розгадати їх.

У вказаний день Бріда вирушила в ліс. Вона йшла між деревами, відчуваючи магічну присутність духів природи. Шістсот років тому тут був священний гай жерців-друїдів, але потім святий Патрик вигнав з Ірландії змій і культи друїдів перестали існувати. Проте від покоління до покоління серед жителів сусіднього села передавалася глибока повага до цього лісу й страх перед ним.

Вікка чекала її на галявині, вдягнена у своє манто. З нею було ще четверо людей — усі у звичайному одязі й усі жінки. На тому місці, де вона раніше бачила попіл, тепер горіло вогнище. Бріда дивилася на вогонь із непоясненним страхом, і не знала звідки цей страх — чи то від Лоні, яку вона носила в собі, чи вогнище було частиною досвіду, який повторювався в кількох її перевтіленнях.

Підійшло ще кілька жінок. Серед них були дівчата її віку й люди старші, ніж Вікка. Загалом зібралося дев’ятеро осіб.

— Чоловіків я сьогодні не кликала. Ми повинні дочекатися, коли настане царство Місяця.

Царством Місяця була ніч.

Вони сиділи навколо вогнища, розмовляючи на найбанальніші теми повсякденного життя, і Бріду опанувало відчуття, що її запрошено на посиденьки до якоїсь подруги або сусідки, й лише оточення не зовсім відповідало розмові за чашкою чаю.

Проте коли на небо висипали зірки, атмосфера змінилася, причому не знадобилося ніякого розпорядження з боку Вікки. Потроху розмова завмерла, й Бріда запитала себе, чи тільки тепер вони помітили, що сидять біля вогнища, в лісі.

Після короткого періоду тиші заговорила Вікка:

— Один раз на рік, сьогодні вночі, відьми в усьому світі збираються на спільну молитву, щоб ушанувати пам’ять своїх попередниць. Так наказує Традиція: щороку в ніч десятого молодого місяця ми повинні зібратися біля вогнища, яке було життям і смертю для наших переслідуваних сестер.

Бріда дістала з-під свого манто дерев’яну ложку.

— Ось символ, — сказала вона, показуючи ложку всім.

Жінки підвелися на ноги й узялися за руки. Потім підняли руки вгору й вислухали молитву Вікки:

— Нехай благословення Святої Діви Марії та її сина Ісуса впаде сьогодні на нас. У наших тілах спить Інша Частина наших попередниць; нехай благословить нас Діва Марія.

Нехай вона благословить нас, бо ми жінки й живемо сьогодні у світі, де чоловіки нас люблять і розуміють дедалі більше. Проте ми досі носимо у своїх тілах знаки життя минулого, й ці знаки досі болять.

Нехай Діва Марія звільнить нас від цих знаків і назавжди погасить наше відчуття провини. Ми почуваємося винними, коли виходимо з дому й залишаємо наших дітей, щоб добути їм засоби для прожитку.

Ми почуваємо себе винними, коли залишаємося вдома, бо нам тоді здається, що ми не користуємося свободою, яку надає нам світ. Ми почуваємося винними геть за все, а ми не можемо бути винними, бо ми завжди далекі і від рішень, і від влади.

Нехай Діва Марія завжди нагадує нам, що то ми, жінки, залишалися з Ісусом у ті хвилини, коли чоловіки повтікали від нього й відреклися від його віри. Що то ми плакали, коли він ніс важкого хреста, що то ми були біля його ніг у хвилину його смерті, що то ми прийшли до його гробниці й побачили, що вона порожня. Що на нас немає провини.

Нехай Діва Марія завжди нагадує нам про те, що нас спалювали й переслідували за те, що ми проповідували Релігію Любові. Тоді як інші люди намагалися зупинити час силою гріха, ми збиралися на заборонені святкування, щоб прославити ту красу, яка ще залишалася у світі. За це нас судили і спалювали на майданах.

Нехай Діва Марія завжди нагадує нам, що тоді як чоловіків судили привселюдно за порушення якихось законів про володіння землею, нас, жінок, судили привселюдно за перелюб.

Нехай Діва Марія нагадує нам про наших попередниць, які мусили перевдягатися в чоловіків — як робила свята Жанна д’Арк — для того, щоб виконувати волю Господа. І що навіть таких жінок спалювали на вогнищах.

Вікка вхопилася за дерев’яну ложку обома руками і простягла руки перед собою.

— Ось символ мучеництва наших попередниць. Нехай вогонь, у якому згоріли їхні тіла, завжди палахкотить у наших душах. Бо вони перебувають у нас. Бо ми — це вони.

І вона кинула дерев’яну ложку у вогонь.

Бріда й далі виконувала ритуали, які призначила для неї Вікка. Стежила за тим, щоб свічка завжди горіла, танцювала під гуркіт світу. Занотовувала у