Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

– Не можна вам іти, – наполохано сказав «пан інженер». – Ви – грубий. Тільки нашкодите справі. Он пан адвокат делікатно говорив, і в нього нічого не вийшло, а ви ж так не вмієте!

«Не знаю, чому в нашій культурі пряма, щира й конкретна мова вважається грубою. Замість вичерпно доказати опонентові свою рацію і спільну для обох користь, наші люди часто вдаються до плетення улесливих словес, все блукають довкола справи, не говорять по суті і в той спосіб одразу ж підривають довіру до своїх чесних інтенцій», – Яцик не раз зі здивуванням висловлював цю думку, вважаючи, що в ній – діагноз неприродної і нераціональної поведінки наших земляків у тому світі.

– Може, я й справді грубий, – погодився тоді він, – але я – конкретний. Хочу знати причину. А може, й переконаю.

Умовився про зустріч із Девідсоном.

Виклав йому суть справи: оскільки той раніше, володіючи землею під житлове будівництво, не провів туди каналізацію, Яцик не міг розпочати роботу й узяти в держави необхідну для цього позику. Отже, тут є і його провина. Якщо він з тим згоден, то мусив би піти фірмі назустріч.

Девідсон уважно вислухав і викликав секретарку, щоб продиктувати їй рішення: відкласти на рік (без відсотків!) Яциковій фірмі сплату боргу. Після того Яцик намагався переконати своїх спільників: У цьому світі ділові люди люблять не делікатне затуманювання справи, а пряму, щиру мову, шанують завперш того, хто говорить по суті й уміє обстояти свої інтереси.

Але ця наука для його земляків не дала сподіваного результату, бо за якийсь час повторилася майже аналогічна ситуація.

Виникла потреба одержати гарантію на будову від однієї великої асекураційної компанії.

«Пан інженер» знайшов українського адвоката, котрий почав домовлятися з адвокатами компанії. Кількамісячні переговори скінчилися повідомленням: нічого з того не буде.

Уже маючи досвід, у який спосіб можуть домовлятися його колеги, Яцик не хотів вірити, що для успіху справи зроблено все.

– Дайте номер телефону керівника компанії. Сам говоритиму з ним.

Його знову почали відраджувати від цього наміру:

– Ви тільки нашкодите…

– Нам уже відмовлено! Яка може бути більша шкода?! – здивувала його логіка колег. – Але ж можна ще спробувати порозумітися…

Зателефонував і сказав приблизно так: перед тим, як ти мені відмовиш, послухай уважно – ми вже брали в тебе гарантії, твій бізнес також зростав завдяки нам, ти маєш можливість і далі зростати разом з нами.

Англієць заперечив, що в Яцикової фірми немає на рахунку в банку відповідної суми грошей. Довелося відповісти: якби були такі кошти, то, може, й не довелося б звертатися за гарантією; отже, якщо не даси гарантії, то собі ж нашкодиш, бо, не підтримуючи будівельної фірми, також багато втрачаєш.

Логіка Яцикових аргументів подіяла безвідмовно. Те, що не вдавалося зробити найнятому для цієї операції адвокатові, вдалося йому.

«Я намагався діяти не по-українськи, а так, як прийнято в цьому світі, – коментує Яцик. – Дехто з наших бізнесменів за кілька десятиліть не може відмовитися від прийнятих у нас вдома форм і способів неефективного ділового спілкування, коли стільки зусиль витрачається на розмови не по суті, на так звані дипломатичні підходи. Той досвід тут користі не дає. Він тільки заважає порозумітися…»

Справді: йдучи до чужого монастиря, доречно вивчити його статут, а не пхатися зі своїм.

У Фонді сприяння розвитку мистецтв П. Яцику вручено спеціальний диплом пошани.

 У розмовах з ним часто виникала тема стосунків власника підприємства з працівниками – особливо з українцями – й ось у такому ракурсі.

Якось він найняв цілу бригаду теслів крити дах будови. Працювали спроквола, час од часу влаштовували перекури та бурхливі дискусії на так звані політичні теми, в яких, звичайно ж, домінувала тема України.

Яцик зауважив їм: нині ви будуєте не Україну, а всього-на-всього фабрику, отож зосередьтеся на роботі.

Чи й треба казати, як це їм не сподобалося?

З виразу облич Яцик бачив те. Але промовчав, оскільки дотримується сформульованого в англійському прислів'ї принципу про те, що балачки коштують дешево.

Одного разу після закінчення робочого дня до канцелярії зайшов колишній сотник Української Галицької Армії Стіф, що працював у тій бригаді.

– Пане Яцику, я хотів би дістати у вас трохи грошей…

– Ви закінчили роботу?

– Закінчили.

Згідно з контрактом йому належало півтори тисячі доларів.

На таку суму Яцик і виписав Стіфові чек. Той подякував і вийшов. Але за кілька хвилин повернувся й сказав:

– Я сподівався одержати сто, двісті чи триста, а ви виписали…

Бригада українських теслів звикла працювати мало,

 а отже, й одержувати мало.  І ось ~ така приємна несподіванка. Розчулений Стіф сказав:

– Пане Яцику, я був сотником січових стрільців. І скажу вам таке: якби ми мали у дев'ятнадцятому році таких офіцерів, як ви, то не втратили б Львова!

А потім зізнався: вони вважали, що йому – на противагу їм – не вистачає справжнього українського патріотизму.

Яцик усміхнувся й подякував за визнання, яке так важко здобути поміж своїх земляків. Особливо ж, коли висловлюєш на їхню адресу різкі докори.

Він дуже любить повторювати слова: «Якщо я вчиню правильно, цього ніхто не запам'ятає, але якщо – неправильно, то цього ніхто не забуде» (вони навіть написані над його робочим столом у канцелярії).

Це – один із життєвих девізів Петра Яцика. Він, до речі, любить такі точні словесні