Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

Але повернемося до етики.

Яцик здає в оренду різним фірмам свої будинки.

Одна з тих фірм переживає не найкращі часи. Ось уже вона не має коштів для того, щоб платити високу орендну плату.

її керівник приходить до Яцика й починає невеселу розмову.

Власник має цілковите моральне, а тим більше юридичне право сказати:

– Щиро вам співчуваю, але прошу звільнити будинок – я ж не благодійницька установа.

Але Яцик цього не каже. Він міркує, приміром, так: «Я виставлю їх. Приміщення пустуватиме. Хто з цього виграє?»

І, переконавшися, що йому говорять правду, може піти назустріч, значно знизивши плату за оренду.

«Допомагаю їм – допомагаю собі», – лаконічно пояснить тим, хто схоче зрозуміти логіку його вчинку.

Просто вважає, що не вчинив неправильно.

Якось розповів мені зворушливу історію, що значно розширила мої уявлення про бізнес і бізнесменів. Виявляється, й у тому прагматичному світі, де неухильно панує залізна логіка долара, де загалом, здається, ніщо не може її підмінити і повсюдно відчувається диктат жорстких економічних закономірностей, подеколи раптово зблискує якийсь світлий людський сантимент.

Отже, підприємець Бата, що спеціалізується на виробленні взуття, має одну з фабрик в Індії. І якщо на інших (в інших країнах) усе йдеться йому гаразд, то ця дає мало – чи й зовсім не дає – прибутку. У тамтешніх людей негусто грошей, щоб купувати його недешеве взуття. Бізнесменові нараювали продати цю фабрику. А він відповів: «Якщо в людини шестеро дітей й одно з них хворіє, то ви що, вб'єте його? Ви вчите п'ятьох сильних і здорових допомагати хворому».

Розповівши це, Яцик сказав: «Такі люди хочуть більше зробити для світу, для інших. І їх треба підтримувати. Цього не розуміють в Україні, а дехто не розуміє і тут».

І знову, як це було багато разів, ми перейшли до сакраментальної теми багатих і бідних. Згадувати, скільки гнівних інвектив на адресу багатих західного світу завчали ми в дитсадках, школах, вузах, університетах марксизму-ленінізму, чули на всіляких політінформаціях і професійних навчаннях, – то вже безнадійний трюїзм. Але все те ідеологічне звалище лежить на дні (а в декого – й плаває на поверхні) свідомості, значною мірою зумовлюючи наші мимовільні реакції на слова «багатий», «капітал» тощо. (Щоправда, останніми роками вони здебільшого витісняються почуттями безмежної заздрості або й тими імперативами, якими керувалися експропріатори 1917 року).

Але це – крайнощі. Згадаймо те, що майже прийнято за норму. «Тільки бідний може бути спасенний…»

«Багатому потрапити на небеса складніше, ніж верблюдові пролізти крізь вушко голки…»

А ось – українські народні прислів я та приказки:

 «Багачева правда гірше брехні».

«Багач би й око вийняв за шматок хліба».

«Багач норовить, як би бідного з ніг збить».

 «Багач чуже загрібає, бо своєму ліку не знає».

 «Багач, як собака, на своєму лежить, а хвіст перекинув у чуже».

«Від багача не жди калача».

«Всяк знає, як багач дбає: не своїм горбом, а чужим трудом».

«Сильні та багаті рідко винуваті».

«Якби не був свинуватий, то не був би і багатий».

«Як багач, так і рвач».

«Де багатство, там і лайдацтво».

«Як бідний плаче, то ніхто не бачить, а як багач скривиться, то кожен дивиться»…

Звичайно, треба зважити, що добра половина опублікованого в фольклористиці радянських часів -це псевдофольклор, творений од імені самого народу за соціальним замовленням ідеологів. Не з гущі мас хлюпнули хвилі повчальних висловів ультракласового характеру, а з кабінетів, де на стінах красувалися класики марксизму-ленінізму, де навіть повітря було наелектризоване ідейною пильністю.

Та все ж чимало такого побутувало – та й нині побутує – поміж люду, який свято переконаний, що багатому – тільки сам чорт брат.

Що ж, філософія вбогих також і гнучка, і винахідлива, і безжальна до об'єкта своїх антипатій. Але є в ній і чимало моментів не просто непереконливих, а відверто суперечливих.

От, скажімо: «Не проси у багатого, проси у доброго». По-перше, якщо добрий – бідний (а тут цей зміст легко вгадується), то що ж він тобі дасть? Бо навіть для себе не має. По-друге, чому бідність треба сприймати як автоматичне свідчення високих людських чеснот? Хіба не можна припустити, що добрі люди бувають і серед багатих?

Запитаймо себе: чи справді це гріх, якщо людина в своїй роботі розумніша за інших? Якщо, скажімо вона вміє (улюблений Яциків приклад) виростити п'ять помідорів там, де інші вирощують чотири? Невже це має свідчити про те, що вона – аморальна і скупа?

Якщо підприємець може дати своїм робітникам за ті ж витрати енергії вищу зарплатню, аніж інші, то й цього ми теж не повинні брати до уваги і перекреслювати його душевні якості, оскільки він – заможний? Адже ж багатіє не тільки сам власник виробництва; багатіють всі, хто в нього працює. Звичайно, масштаби жодною мірою не співмірні, але й ризик втрат неспівмірний. Робітник у гіршому випадку втрачає роботу. Бізнесмен втрачає те, чим живе. Власне, саме життя.

Зрештою, це, здається, зрозуміло без додаткових пояснень.

ПЕТРО ЯЦИК:

Поділ людей за чеснотами залежно від їхніх статків абсолютно безглуздий. Бідному часто важко лишатися і