Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Раптом різкий, короткий свист вривається в Юрину декламацію і уриває її на середині. Юра озирається. Далеко внизу, під грушею посеред вулиці, стоїть якийсь хлопчик, заломивши голову вгору до Юри. Він без шапки, босий, сорочка його брудна і розхристана. Юра здригається і стурбовано озирається. Але почуття безпечності й недосяжності тут, на верховітті височенного дерева, враз заспокоює його.

— Ти… що? — навіть зухвало запитує Юра.

— А ти що? — ще зухваліше відгукується невідомий хлопчик.

— Хм…

Юра замовкає і прикидає, що йому зараз зробити — злізти швидше з дерева, поки невідомий хлопчик не здогадався видряпатися на мур, та шугнути собі навтікача чи, може, спробувати зав'язати з ним мирні стосунки?

— Ти хто? — запитує Юра.

— Я?..

— Як тебе звуть?

— Сьомка… А ти учителів Юрка, я знаю. Чого це ти там співаєш?

— Так собі… — Юра потихеньку починає сповзати з груші. Хлопчик, названий Сьомкою, уважно стежить за його рухами.

— Ти молодець лазити по деревах. Я б на цю грушу, може, й не виліз би. Хіба що з муру.

Пиха самозадоволення приємно вдаряє Юрі кудись у груди. Його талант прилюдно визнано! І враз це сповнює його таким могутнім почуттям хоробрості і заповзятості, що, долізши до муру, він раптом, замість того щоб спуститися по стовбуру груші до себе в парк, хапається за нижню гілляку, повисає на руках, гілляка вгинається, він посувається по ній, вона вгинається дужче, він посувається ще, тоді коротко розхитується і раптом стрибає на тротуар, на вулицю. На вулицю! Так от і та хвилина, про яку він стільки мріяв!

— Маладця! — гукає Сьомка.

Одначе Юра зразу ж сідає, скривившись і вхопившись за ноги. Стрибати довелося все ж таки дуже високо — метрів півтора — і ноги аж різонуло, так затерпли вони від удару. Кашкет звалюється з голови і котиться на брук.

Несподівано це кидає Сьомку в захват. Він починає стрибати довкола на одній нозі, висолопивши язика і зухвало вигукуючи:

— Рудий!.. Рудий!.. Рудий!..

Юра схоплюється. Що? Кров відливає йому від лиця. Дражнитися? Кулаки стискуються, очі кружляють. Зараз він знатиме! Ху, аж дзвенить у вухах і нічого не чути, так треба дати нахабі в пику!

— Рудий пес!. Рудий пес!.. Рудий пес!.. — витанцьовує Сьомка.

Нагло Юра змінюється весь. Кулаки розтискуються, кров вертає до лиця, очі кам'яніють на місці. Юра нахиляється, піднімає кашкет, вдягає його, потім схрещує руки на грудях і виструнчується, презирливо кривлячи губи набік.

— Презренный раб моего смиренья! — цідить він, не розціплюючи зубів… Точнісінько так відповідав король Англії, Річард Левине Серце[66], катам герцога Леопольда Австрійського в підземеллях віденського замку, засуджений на диби, гаряче залізо і канчуки.

Леопольд Австрійський, чи пак Сьомка, роззявляє рота і завмирає захоплений.

Ця несподівана згадка про короля Левине Серце, герцога австрійського та його підземелля, одначе, визначила весь характер майбутньої дружби між Юрою і Сьомкою. Що воно означає і звідки воно — «презренный раб моего смиренья» — з пісні чи з казки? Юра охоче розповідає про хрестовий похід тисяча сто дев'яностого року[67], про повстання Мессіни, про французьку принцесу, прекрасну Алісу, та її облудну суперницю, коварну Беренгарію Наваррську, про блискучу перемогу над Саладином, облогу Яффи, здобуття єрусалимської корони, бурю біля берегів Аквілеї, австрійський полон, віденські підземелля, втечу при допомозі менестреля Блондена — все, все розповідає Юра, все, що тільки, вчора прочитав про Річарда Левине Серце в черговій книжечці з серії «Всходы».

Сьомка слухає, роззявивши рота. Груди йому здіймаються, він міниться в обличчі щосекунди. Очі зробилися круглі і закостенілі. Коли Юра кінчає, Сьомка не встигає закрити рота — він теж починає розповідати. Затинаючись, захлинаючись, ледве віддихуючи від хвилювання.

Що там якісь невідомі, а може, й навмисне вигадані, англійські королі, австрійські герцоги та французькі принцеси! Сіцілія, Мессіна, Палестина! А от тут, у Білій Церкві, он праворуч, стоїть церковця, а от ліворуч — костьол, так це і є та церква, де молився Кочубей, якому гетьман Мазепа[68] зрубав голову, а це той костьол, який раніше був замком, в якому сидів перед стратою Кочубей, про якого в книжці Пушкіна так і сказано: