Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

Буканьерами стали переважно французькі поселенці (найчастіше з Нормандії), але траплялися серед них і вихідці з інших європейських країн, яких доля загнала за океан. Як правило, вони не знали, що таке сім'я, жили по двое в повній злагоді та приязні, володіючи всім нехитрим добром спільно, називали один одного «матросами», а життя своє «матроством». Той, хто переживав свого товариша, успадковував його майно. Тут стосунки між буканьєрами мали ще одну особливість: кожен, хто чогось конче потребував, міг, не питаючи, взяти необхідне в будь-якому букані. Ховати майно вважалося у них за злочин проти громадянських прав. У товаристві, де майже не розрізняли слів «моє» і «твоє», сварки між його членами траплялися досить рідко, а коли й траплялися, то швидко вщухали, з допомогою товаришів.

Закони, за якими жили буканьєри, були дуже прості. Вони визнавали тільки взаємні умови. Якщо хто-небудь радив ввести якісь удосконалення, буканьєри стримано відповідали: «Це не заведено на березі». Певною мірою вони визнавали субординацію і вважали в окремих питаннях своїм начальником губернатора Тортуги. Визнавали себе також християнами, хоча приписів якоїсь конкретної конфесії не дотримувалися.

Кожен, хто вступав у товариство буканьєрів, мусив забути всі звички і звичаї цивілізованого суспільства і навіть відмовитися від свого прізвища. Йому давали нове прізвисько, часто жартівливе, яке нерідко переходило у спадок нащадкам. Інші тільки під час шлюбного обряду оголошували своє справжнє прізвище. На Антілах побутувало прислів'я, що «людей пізнають тільки тоді, коли вони одружуються».

Після шлюбу мінявся не тільки спосіб життя буканьєра, а й припинявся будь-який зв'язок з колишніми товаришами. Одружений ставав «жителем», колоністом і формально підлягав губернаторові.

Одяг буканьєра являв собою сорочку з грубезного полотна, просякнуту кров'ю забитих тварин і через це шкарубку як дошка, такі ж панталони і черевики з свинячої шкіри. На шкіряному паску висіло кілька ножів і коротка шабля. Голову вкривала шапка. Чи не кожен з буканьєрів мав вогнепальну зброю — рушницю, що стріляла дволотовими кулями. Мав і служок. У котрогось їх було й декілька. Ну, звичайно, і мисливські собаки на одного до тридцяти. Головне заняття буканьєра — полювання на буйволів, а полювання на кабанів вважалося розвагою.

Харчувалися мисливці м'ясом забитих тварин. Причому сирий мозок їли на сніданок. Хліба й вина зазвичай не вживали. Жили, висловлюючись мовою сучасної медицини, в антигігієнічних умовах, як первісне плем'я. Не знали ні столів, ні лав. Відпочити і поїсти сідали на голу землю біля якогось пенька чи кореневища.

Втім, такий дискомфорт не турбував буканьерів. А коли здоров'я після багатьох років дикого життя починало підупадати, поміркованіші прощалися з товаришами і переходили в категорію поселенців. Але було багато й таких, що й чути не хотіли про більш-менш влаштоване життя і залишалися буканьєрами до скону, часто відмовляючись від значного спадку.

Головні букани були на півострові Самана, на невеличкому острівці в Байязькій гавані, на північному березі Сан-Домінго, в гавані Марго, на острові Тортуга в так званій Опаленій Савані, в Мірбалеті й на Коров'ячому острові, що його іспанці звали Вакка, а французи Аваш.

Власне, ініціатива воєнних дій походила не від буканьєрів. Вони жили, нікому не заважаючи. Іспанці ж, хоч і мали певний зиск від їх практичної діяльності, надумали прогнати поселенців з острова Сан-Домінго, а то й взагалі винищити.

Після досить тривалого періоду дрібних сутичок і спроб заскочити буканьєрів зненацька іспанська сторона перейшла до серйозних каральних акцій. 1663 року на Сан-Домінго висадився іспанський загін у складі 500 чоловік. Командував десантом досвідчений, випробуваний у нідерландських війнах офіцер ван Дельмоф. Загін пройшов форсованим маршем у Савану. Буканьєри довідалися про карателів занадто пізно. По тривозі їх зібралося близько сотні. Ще можна було відступити до іншого букана, але горді мисливці не пішли на цей, як вони вважали, «ганебний крок», а вирішили виступити назустріч іспанцям і дати нещадний бій. Вороги зустрілися біля гірської ущелини. Подив іспанців, які були впевнені у своїй чисельній і технічній перевазі, посилився ще й тим, що буканьєри напали першими. Обидві сторони билися відчайдушно, і доля перемоги довго залишалася неясною. Та врешті іспанці не витримали. Загін був розбитий вщент. Хто вцілів, повтікали в гори. Сам ван Дельмоф віддав богові душу.

Це справило на іспанців сильне враження, але до миру не привело. Колонізатори знову вдалися до тактики переслідування окремих мисливців. Буканьєри відповіли контрзаходом: перенесли свої букани на маленькі острівці навколо Сан-Домінго і вирушали полювати тільки сильними групами. Тоді іспанці почали нападати на ці групи і вбивати кожного буканьєра, який траплявся на їхньому шляху.

Смерть товариша збуджувала весь букан: полювання припинялося, усі волали про помсту. І мстилися як могли.

Упевнившись, що винищити буканьєрів неможливо, і прагнучи очистити від них хоча б Сан-Домінго, іспанці спланували і здійснили акцію, яку можна вважати першим свідомим порушенням екологічної рівноваги: вони влаштували тотальне полювання на буйволів, і воно тривало доти, поки на острові не залишилося жодної тварини.

Це вибило з-під буканьєрів саму основу їхнього життя. Не стало чого їсти і чим торгувати. Треба було міняти спосіб життя. Дехто перейшов у «жителі», тобто став колоністом на Байязі, Тортузі, інших дрібних островах. Але багато поставилися з презирством до спокійного, безпечного життя і подалися до флібустьєрів, своїх добрих знайомців, які на той час вже розкошували в морях. Там вони сподівалися помститися своїм ворогам і переслідувачам. Поєднання цих двох сил — первісно мисливської і морської вольниці — викликало в іспанській Америці справді вибуховий ефект.

Слово «флібустьєри» походить від голландського «vri buiter», «фрі бутер», тобто пірат, а у французькій — «flibustiers» з таким же значенням. Та вони охочіше називали себе береговими братами.

Попри жорстокість свого ремесла флібустьєри, як італійські мафіозі, відзначалися релігійністю. Перед битвою вони ревно молилися, били себе в груди кулаками, мирилися один з одним, прощаючи образи.

Сучасники, які жили поміж флібустьєрів і залишили свої нотатки, одностайно свідчили, що в жорстокості й запеклості їм не було рівних. Хіба що серед них не траплялося випадків канібалізму, тобто людоїдства. Втім, ці свідчення досить однобічні,