Читати книгу - "Операція «Ліра»"

Незабаром донна Марія прийшла до пам’яті, безтямним поглядом окинула кімнату. Побачивши нерухоме тіло дона Караффи, зрозуміла все. Прожогом схопила келих із вином, всипала туди отруту з персня і хильцем випила смертоносний напій… Вона вмерла в ту хвилину, коли повернулася літня сивувата людина, на чиїй совісті була ця трагедія.

Асдрубал замовк, розпалюючи згаслу люльку.

— Людина, на чиїй совісті була ця трагедія, — повільно повторив архіваріус, будучи ще під враженням захоплюючої розповіді свого приятеля, — ясно, що це Паскуале — підступний камердинер, нікчемний донощик, зрадник і вбивця.

— Помиляєтеся, любий Лоренцо. Людину, на чиїй совісті ця трагедія, звали Помпоніо Ненна.

— Що? — Пінеллі, схопившись, нахилився до Моваджеріо. — Що ви сказали? Ненна? Дурниці… І взагалі вся ця ваша розповідь… І ви ще мені докоряли за надто буйну фантазію? Гадаю, що в порівнянні з вами я справжній дилетант. Верді! Шекспір! Який пісний у порівнянні з вашою фантазією містер Конан Дойль або месьє Пуаро[7]!

— Прошу пробачення. Визнаю, що захопився романтикою цієї історії і змалював її занадто яскравими барвами, щоб заповнити голий каркас фактів. Але можу вас запевнити, що факти надійно доведені.

— Факти, факти. Що ви називаєте фактами?

— Насамперед те, що головний винуватець — Ненна. Те, що нічна сцена майже до дрібниць сталася так, як я вам намалював. Те, що я маю в руках пряме зізнання злочинця.

Пінеллі роззявив рота і витріщився на Моваджеріо.

— Жартуєте, Асдрубале, А насправді ви так не думаєте. Чим ви можете довести своє обвинувачення?

— Свідченням.

— А звідки ж воно у вас?

— Я чув його.

— Чули! Свідчення, якому майже чотириста років! Не глузуйте з мене!

— Я не глузую. Ви теж чули його.

— Ви хочете сказати, що це — та пластинка?

— Так, пластинка. Точніше сказати — музичний твір. Згадайте, Лоренцо: на самому початку своєї розповіді ви звернули мою увагу на цікавий факт, що Ненна написав у першу річницю трагічної події якийсь музичний твір. Використав у ньому певний композиційний принцип, розробку теми з усіма дванадцятьма тонами хроматичної гами, так він згадує у своїх мемуарах. Ну, а я мав щастя знайти в бібліотеці нашої консерваторії рідкісне видання Гардана, де наводяться твори музикантів із Барі. Там є кілька творів Ненни. Я одразу знайшов саме ту композицію. Вона така своєрідна і так відрізняється від решти творів, що навіть дилетант не помилився б. Композиція підписана Ненною і датована 25 жовтня 1591 року. Якщо повірити Ненні, що він написав її в день роковин трагічної події, то значить нам відома і дата смерті донни Марії та дона Фабріціо.

Та все це нічого не важить у порівнянні з характером самої композиції. Це — чотирьохголосний мадригал для сопрано, тенора, баритона і баса — склад голосів для тих часів досить незвичайний.

Моваджеріо сунув руку в портфель, вийняв товстий зшиток пожовклих нот, погортав їх і поклав перед архіваріусом.

— Дивіться: композиція починається з баса трьома довгими звуками — лонгами — зі сміливими інтервалами. Після паузи власне музичну дію починає тенор, до якого згодом — немовби з відтінком здивування — приєднується сопрано. Незабаром якось раптово і неочікувано вступає баритон і майже одночасно з ним — бас. Високі голоси на якусь мить замовкають. Бас тихо наспівує тему, яка є довільною мелодійною парафразою на мотив Джезуальдового мадригалу «Ти вбиваєш мене, жорстока». Швидко вступають тенор і баритон. Їхній наспів важкий, рішучий: інколи здається, що в ньому буяє прямо-таки шалена сила — голоси немовби наштовхуються один на одного, атакують, перехрещуються, роблять випади вперед, відскакують. Потім баритон раптом іде вниз, а тенор угору. І тут бас, який повільно плентався десь у глибині, немовби навшпиньках, прудко виривається уперед, досягає тональності тенора і просто вдирається до його партії. Сопрано, яке весь час мовчало, скрикує наче від жаху. Потім все стихає, крім баса, який підскакує з тональності тенора до баритона, тут трохи затримується, а потім ваговитими, якимись навантаженими звуками поволі віддаляється, немовби несучи важкий тягар.

Після цього звучить найпрекрасніше місце всієї композиції — монолог сопрано: вираз смертельної туги, розпачу, страху і безнадії, які досягають найвищої точки в словах: «… І не залишається мені нічого, як випити отрути келих…» Голос завмирає у ніжній колоратурі… І завершує композицію кілька басових звуків, подібних до тих, якими починався твір.

— Тепер ви, Лоренцо, самі бачите, що побудова композиції справді незвичайна. Одразу спадає на думку, що ми маємо перед собою опис якоїсь драматичної події. Гадаю, вас не треба переконувати, що я піддав композицію вичерпному аналізу. Вже сам склад голосів — один жіночий і три чоловічих! Вам це нічого не говорить?

Я звернув увагу на те, що запис усіх голосів починається виразно певною трійкою нот: початок партії сопрано утворюють ноти а-d-as, тенора f-b-с, баритона g-es-е. Неважко було здогадатися, що це криптограми імен Марія д’Авальос (Maria d’Avalos). Фабріціо (Fabrizio) і Джезуальдо (Gesualdo) з Венози. Правда, до цього ансамблю якось не підходить початок басової партії — ті три звуки-лонги ges-H-cis. Два інших звуки створюють інтервал висхідної ноти. Спочатку я вважав його за символ Помпонія Ненни. Але що значить це початкове ges? На щастя, я згадав, що «нона» за староіталійською термінологією означає третю годину дня: ges тут, очевидно, ніщо інше, як знак місця події, тобто палац Джезуальдо. Далі. Під трьома початковими нотами басової партії стоять ноти, які можна, коли їх прочитати як текст, скласти в слово «lettera». Цей символ часто вживався як підтвердження аутентичності композиції. Ви знаєте, що «lettera» означає «дослівне звучання». Але набагато поширеніше значення цього поняття — «лист». Тому мені здається, що смисл цієї вступної трійки звуків