Читати книгу - "Трикутний капелюх"

«Перш за все, — міркував він, — я Суньїга-і-Понсе де Леон!.. Лихо тим, хто забув про це! Горе моїй жінці, якщо вона заплямувала моє ім’я!»

Дружина корехідора прийняла чоловіка та його сільський почет в головному залі корехім’єнто.

Вона стояла в залі сама, втупившись поглядом у двері.

Це була дуже поважна дама, ще досить молода, спокійної, суворої вроди — краси скоріше аскетичної, ніж тілесної, вбрана з усім благородством і строгістю, які узгоджувалися зі смаками того часу. На ній була коротка вузька спідниця, блуза з буфами та з пишними рукавами — і те, й інше з тонкої чорної вовни; на свої прегарні плечі вона накинула білу хустку з шовкового мережива; довгі мітенки[37] з чорного тюлю закривали більшу частину її рук, білих, як мармур. Вона гордовито обмахувалася величезним віялом, привезеним з Філіппінських островів, у другій руці тримала мережану хусточку, всі чотири ріжечки якої спадали так симетрично, в такому порядку, що їх можна було порівняти хіба що з підкресленою пристойністю кожного руху сеньйори.

У цій вродливій жінці було щось від королеви, а ще більше — від абатиси, мабуть, саме через те вона викликала побожну шану і водночас навіювала страх. До того ж парадність її вбрання в таку пізню пору, горда постава, яскраво освітлений зал — усе свідчило про те, що дружина корехідора прагнула надати цій сцені театральної урочистості, особливої вишуканості, які б різко контрастували з негідними, сумнівними походеньками її чоловіка.

Візьмімо до уваги ще й те, що сеньйору цю звали донья Мерседес Каррільйо де Альборнос-і-Еспіноса де лос Монтерос, і що була вона дочкою, внучкою, правнучкою, праправнучкою в двадцятому коліні славетних завойовників цього міста. Родина на догоду суєтному світському гонору вмовила її взяти шлюб зі старим та заможним корехідором, і вона зважилася на самопожертву, хоч за покликанням радше пішла б у монастир і стала черницею.

На час подій, про які йдеться, вона вже була матір’ю двох нащадків шпаркого мадрідця, і подейкували, буцім і третій очікується…

Та повернімося до нашої розповіді.

— Мерседес! — гримнув корехідор, ставши перед своєю дружиною. — Я мушу негайно дізнатись…

— О, дядьку Лукас! Ви тут? — перебила його сеньйора. — Щось трапилося лихе на млині?

— Сеньйоро, мені не до жартів! — розлютився корехідор. — Перш ніж давати пояснення за себе, я мушу знати, що сталося з моєю честю…

— А це вже не мій клопіт! Хіба ви доручили мені оберігати її?

— Так, сеньйоро… Вам! — з притиском відказав дон Еухеніо. — Саме жінки оберігають честь своїх чоловіків!

— В такому разі, любий дядьку Лукасе, запитайте про це свою жінку… Вона, до речі, слухає нас.

Сенья Фраскіта, яка й досі стояла в дверях, глухо рикнула.

— Проходьте, сеньйоро, сідайте… — додала дружина корехідора, з холодною зверхністю звертаючись до жінки мірошника.

І сама пішла до софи.

Щиросерда наваррка зразу ж оцінила всю великодушність цієї зневаженої дружини… зневаженої, може, двічі… Отож і вона зуміла втамувати свій цілком природний запал, опанувала себе і з гідністю промовчала. Крім того, сенья Фраскіта, сильна в своїй правоті, не поспішала виправдовуватися. Їй кортіло звинувачувати, дуже кортіло, але, ж не жінку корехідора! Вона палко бажала звести рахунки з Лукасом… а Лукаса й не було!

— Сеньє Фраскіта… — повторила шляхетна дама, помітивши, що жінка мірошника не рушила з місця. — Я ж вам сказала, проходьте і сідайте.

Друге запрошення було зроблене тоном більш привітним і сердечним, ніж перше… Певно, дружина корехідора, дивлячись на стриманість і мужню красу цієї жінки, серцем відчула, що перед нею не підла нікчема, а, може, така ж безталанна, як і вона, безталанна лише тому, що мала нещастя зазнайомитися з корехідором.

Отож обидві жінки, які вважали себе двічі суперницями, обмінялися заспокійливими, всепрощаючими поглядами, і з великим здивуванням помітили, що душі їхні тягнуться одна до одної, немов сестри, які раптом впізнали одна одну.

Саме так здалеку впізнають одна одну і вітаються чисті снігові вершини.

Трохи втішена цим приємним відчуттям, жінка мірошника велично впливла до зали і сіла на самий краєчок стільця.

Ще на млині, передбачаючи, що, можливо, їй доведеться в місті зробити візити знатним особам, сенья Фраскіта трохи причепурилася. Чорна мантилья з пишною торочкою їй дуже личила. Жінка мала вигляд справжньої сеньйори.

Що ж до корехідора, то, кажуть, під час усієї цієї сцени він не пустив ані пари з уст. Рик, який вихопився у сеньї Фраскіти, та її поява в залі приголомшили його. Цієї жінки він жахався більше, ніж власної!

— Отже, дядьку Лукас… — провадила далі донья Мерседес, звертаючись до свого чоловіка. — Ось сенья Фраскіта… Ви можете повторити свою вимогу! Можете запитати її щодо своєї честі!

— Мерседес, клянусь розп’ятим Христом! — скрикнув корехідор. — Ти ще не знаєш, на що я здатний! Заклинаю тебе, облиш жарти і розкажи усе, що тут коїлося під час моєї відсутності? Де ця людина?..

— Хто? Мій чоловік?.. Мій чоловік одягається і зараз прийде сюди.

— Одягається! — рикнув дон Еухеніо.

— Це вас дивує? Але де ж, по-вашому, має бути в таку