Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

Сотні Р-парканів, почеплених на бульдозери, вантажні машини, снігоочисники й танки систематично прочісували вулиці, і все місто прийшло нам на допомогу. Кожен прибігав з чим доведеться: бурого тюленя досить було розпороти сокирою, серпом або кочергою, а тонку мумію, як надмухану кульку, проколоти рожном, спицею, кухарським ножем, а в разі потреби — навіть штопором чи виделкою.

Ми розібрали Р-огорожу на окремі Р-щити, обійшовши поволі весь наш район.

— Ходіть мерщій сюди, тут щось є! — загукали з-під арки дві жінки, озброєні лише вішалками для одягу, і Станда Бімонь підбіг до них.

Позаду, на подвір’ї, за смітником, сховалася знесилена шоколадна саламандра, її зморшкувата щелепа тремтіла, наче саламандра благала про помилування.

Битву було виграно, отож це вже не був супротивник. Станіслав підніс свій Р-щит і розтрощив знічену руду потвору на друзки. З неї витікала, швидко висихаючи, чорна кров. Заради чистоти та безпеки нашої цивілізації ввесь цей гейзер покидьків необхідно було рішуче й остаточно викорінити… Як усе, що нас принижувало, пантеличило та ганьбило. Найголовніше було — не допустити цей бруд до серця.

Станіслав, вийшовши з-під арки, дивився на свою бригаду, що повільно віддалялася вулицею. Двадцяти хвилин йому б вистачило — добігти до лікарні, щоб побачити Леону…

Рештки розбитої рудої армії втікали, рятуючи життя! Судомлячись від болю, руді потвори з останніх сил накидалися на жовті мумії й гарячково висмоктували поживні рідини з їхніх тіл, що билися в передсмертній агонії. Маса пожирала масу, поступово танучи, скипаючи піною, а потім знову зливалась у безформні клапті й міхури, що відчайдушно намагалися врятуватись. Злиті воєдино драглі надзвичайно швидко розчленовувались на тисячі мацаків, вусиків, хоботів і жил, що завзято повзли до будинків і квапливо видирались по стінах аж на дахи, де знову відроджувалися. Звідти спускалися рятівні ліани, якими лізли нагору вцілілі шматки гелю.

Не минуло й години, як верхні поверхи будинків і дахи цілого Усті обросли тоннами рідкої рудої скломаси, нагадуючи той день, коли над містом уперше з’явилися руді хмари… Однак тепер цій речовині не лишалося нічого іншого, як живитися власним тілом, запаси якого швидко вичерпувались. О 17.00 бої в усьому місті було припинено, виття сирен сповістило про відбій.

Втомлені, але щасливі, ми набилися до душової. Милися всі разом, немов школярі після важких занять, що закінчились уроком фізкультури. А жінки тим часом куховарили. В них знову вийшов тільки суп із сухарів та ріденький гуляш з яловичини. Подеколи у тому супі траплялося кілька горошин, часточки збитого яйця або шматочок сала.

Спати ми пішли відразу, в гуртожитку на сто шістдесяти матрацах виявилося біля п’ятисот чоловік. Коли ми поскладали матраци докупи, то з’ясувалось, що на них навіть можна спати. Особливо якщо лежати боком. Ми засинали як діти в одному величезному ліжку. І коли після страшенної колотнечі, нарешті, запала тиша, несподівано почувся несміливий дівочий голос:

— На добраніч!

Це було так кумедно, але водночас зворушливо, що всі почали бажати одне одному доброї ночі. А перед тим, як заснути, ще й тихенько заспівали.

Остання ніч у фортеці…

У виділеній йому просторій лабораторії на третьому поверсі генерального управління ПЧХП доктор Е. Роган позмітав залишки переможеного мазуту в контейнер для сміття, помив руки, відкоркував пляшку білого вина і дістав з блоку (який купив у Ріти за 4000 крон) ще одну червоно-білу пачку сигарет «Уїнстон». Сморід тут уже й так був, як у курилці. Еда відкрив стулку широкого вікна, і пасма сигаретного диму швидко потяглись у морозяну ніч, однак це тривало всього лише кілька хвилин. З темряви до вікна підповз лискучий хобот і заходився пожадливо ковтати тютюновий дим.

Ковтай-ковтай, потворо, вже недовго лишилось. Еда дістав нову сигарету. Через кілька днів, безперечно, всі почнуть палити. А з заводських димарів знову встануть важкі стовпи диму, оскільки гідро— та атомних електростанцій у нас і досі замало. Величезні купи порожньої породи, шлаку, попелу й жужелиці розповзуться країною, як метастази ракової пухлини, промисловість знову труїтиме річки, а мільйони машин за короткий час доконають чисте повітря… Головне, щоб знову, як уже не раз траплялося в сумній історії людства, не довелося згадувати прислів’я: «Нещастя нас не навчило». Справа в тому, що ми, люди, до безтями забудькуваті.

Станіслав Бімонь сьогодні вже втретє вистояв у коридорі чергу до телефону, щоб ще раз побалакати з Леоною (кожне друге слово було «люба»), доки шалений галас нетерплячого натовпу за спиною змусив його передати трубку наступному в черзі, Міхалу, після чого Станіслав спокійно пішов спати.

Міхал Роган телефонував матері — вона ночувала в районному центрі ТСЗ, що містився в будинку головпошти. Перш за все він тричі запевнив її, що все гаразд, що з ним справді нічого не сталося. Тільки після цього вона поцікавилася батьком. Але з ним ніколи нічого не могло статись.

Повертаючись до гуртожитку, Міхал знову побачив дві знайомі постаті, що й так увесь час маячили в нього перед очима: темним подвір’ям Тібор Трнка вів за руку Тіну. Мабуть, хоче її скривдити? — подумав Міхал. Та ні!.. Він страшенно гнівався на себе, що отак, наче шпигун, скрадався за ними, але не міг учинити інакше.

Ті двоє подалися до корпусу Д, де Міхал колись займався рекламою, але на третьому поверсі відразу рушили до кабінету, який також був йому добре відомий. Там стояли два зсунуті письмові столи, два старі пластикові стільці та ще металева шафа картотеки… За дверима цього кабінету чоловік і жінка вирішили усамітнитись.

Міхал дивився на білі двері мало не годину, і йому ставало дедалі прикріше. Раптом на сходах почулися кроки, і він кинувся геть. Але це