Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

— Ах, так! — вигукнула дівчина і, підбігши до телевізора, увімкнула його. — А це що?

На екрані зеленуваті ковбої під малиновими деревами збивали пострілами один з одного блакитні капелюхи.

— Цього я не розумію, — здивувався я.

— Ви все дуже добре розумієте, — залементувала вона, схлипуючи, — але ви смієтеся з мене! Що ж, я піду!

— Ви не зробите цього, — затримав я її. — Адже Баст-Зейдель просив, щоб я допоміг вам. Правда, я не знаю, як, — мабуть, через те, що мені хочеться обійняти і поцілувати вас.

— Так зробіть це, — сказала дівчина, — якщо вам не заважає те, що я — подруга директора електростанції і у вільний час складаю нісенітні віршики.

Я обняв її і, поцілувавши, запитав:

— Тепер краще?

— Трохи, — відповіла дівчина. — А звати мене Констанца.

— Це значить «постійна», — зауважив я, — а тому я зараз замкну двері, відключу дзвінок і увіпхну телефон у холодильник. Згода?

— Хіба я можу перечити, — зітхнула Констанца. — Адже я хочу одужати.

Наступного ранку Констанца приготувала сніданок і пішла на роботу, а я надрукував дві строфи пісні. Раптом хтось щосили загрюкав у двері. Я відчинив і побачив директора електростанції.

— Цього я від вас ніяк не сподівався! — загорлав він і, вскочивши до кімнати, упав у крісло для відвідувачів. — Ніяк!

— Наскільки я розумію, мова йде про вашу подругу? — запитав я ввічливо. — Чи не бажаєте випити?

— Подругу? — вигукнув він, відсапуючись, — Ви її знаєте? Звичайно, мова не про неї, а про п’ятсот тисяч кіловаті.

— Он як, — сказав я і замовк.

— Мій комп’ютер показує, що ви їх учора витратили, — шаленів директор, — точно — п’ятсот тисяч один ват і дев’ять десятих! Ви хотіли дати мені випити?

— Будь ласка, — сказав я і налив йому коньяку, що його він приніс напередодні, — у мене вчора були ввімкнуті тільки світло, холодильник і телевізор, Може, ваш комп’ютер хибить?

— Він не міг схибити, він ніколи не помиляється, — скрикнув директор і понюхав стакан, — що це за пійло ви мені підсунули?

— Ось це, — сказав я і показав пляшку. — Мій лічильник крутить тільки до дев’яти тисяч дев’яносто дев’яти і знову перемикається на нуль, так що якби я навіть і витратив ваші кіловати, ви не змогли б цього довести. Та і навіщо вони мені?

— А я хіба знаю? — вигукнув він і, затиснувши носа, спорожнив свій стакан. — Так чи так, а кіловат не стало, і тепер мене, щоб покарати, переведуть на рюгенський[5] маяк. Як посувається пісня?

— Посувається, — сказав я.

— Он як! — вигукнув директор. — Ану, покажіть!

Він скочив, витяг з друкарської машинки аркуш і голосно прочитав:

Обличчя його побагровіло і він закричав:

— Але це ж добре! Інстанція — це вороги, так? А далі що за строфа?

Він прочитав:

— Чудово! — вигукнув він. — Такого я від вас навіть не сподівався! Через рік усі забудуть, що я покараний директор, усі знатимуть мене як директора, який наказав написати цю пісню, і я стану директором атомної електростанції!

Він відрахував на підлокітник крісла десять купюр по сто марок і сказав:

— Все. Два роки світло і газ безкоштовно я влаштую, а от ангорської кішки у мене саме немає. Між іншим, як на вашій канапі опинився цей чорний шовковий шарф?

— Мабуть його забула ваша подруга, вона була тут учора у справах пісні, — відповів я.

— Ах, так, — сказав директор. — Знаєте що, а візьміть замість ангорської кішки мою подругу. Мені все одно треба позбутися її, вона вчора подзвонила мені додому і до апарата, звичайно, підійшла дружина.

— Ви не хочете принаймні спитати вашу подругу, перш ніж дарувати її? — спитав я і зашарівся.

— Я не дарую, а сплачую нею рахунок замість ангорської кішки, — пробурчав директор, — а запитати в неї можете і ви, коли прийде по шарф. Вибачте, мені треба на підприємство.

Я пішов до кухні і розтовк у ступці розмарин, волошки та грецький майоран, щоб приготувати печеню з яловичини. Об одинадцятій з’явилась Маленька лілова туманність.

— Я бачу, ви в доброму гуморі, — сказала вона. — Берете день?

— Охоче, — відповів я. — Але чому мій електричний годинник на стіні іде в зворотному напрямку, чорно-білий телевізор показує дивне кольорове зображення, а у директора електростанції зникло п’ятсот кіловат?

— Ну, — сказала Маленька лілова туманність, — якщо створюєш з небуття день, таке може трапитися.

Вона витягнулась у напрямку годинника, і він знов пішов уперед.

— Телевізор я залишу кольоровим, а то можу спалити, — провадила вона, — а ті кіловати поверну, якщо для вас це так важливо. Де ви хочете провести дарований день?

— З подругою де-небудь на острові в південному морі, — сказав я. — До речі, звідки він у вас?

Маленька лілова туманність зосередилась і запитала:

— Будь ласка, як буде «всесвіт» у множині?

— Ніяк, — відповів я, — «Всесвіт» означає «весь світ», тому може бути тільки один всесвіт.