Читати книгу - "Амністія для Хакера"

— Щоб здобути те, що шукали… — Наталя й далі дивилася в стіну.

— Ну, зараз мені вже нема чого з тебе взяти. Міг би покинути там, біля тих двох.

— Чого ж не покинули?

— А що, треба було?

Вона промовчала.

— Просто в мене залишиться відчуття, що я тебе якимось чином скривдив. Мені б цього не хотілося. — Він зробив паузу, очевидно, з’ясовуючи дещо для себе самого. — Я звик до тебе за той місяць. Хай там як, а ти про мене піклувалася, і я також не хочу кидати тебе напризволяще. — Борис дістав з кишені куртки пачку дискет. — Поки оце їм потрібне, гадаю, тобі не буде спокою ніде. Так що закінчити з ними я мушу будь-що. Тут наші інтереси співпадають. А далі…

Дівчина мовчки дивилася у стіну.

— Ще одне. — Він підвівся, щоб іти, але знову повернувся до неї і замовк, чекаючи, поки вона підведе на нього очі. — Якщо, поки я ходитиму, ти вирішиш піти, припустимо, до міліції і на мене тут уже чекатимуть… — Він мимоволі ковтнув. — Словом, живим мене однаково не візьмуть. Якщо тебе влаштує такий варіант, то…

Він розвів руками.

Наталя дивилася на нього широко розплющеними очима. Переборюючи шум у голові, похитуючись, Борис вийшов.

Квартиру йому вдалося знайти швидко за оголошенням на тролейбусній зупинці. Здавав її чоловік приблизно його віку на ім’я Андрій. В одній кімнаті стояла старенька меблева стінка, диван та кілька стільців, у другій — лише обшарпаний стіл. Столик із двома табуретами виявився і на кухні. На вікнах висіли запилюжені штори. Це була тиха окраїна міста.

Коли він підходив до свого будинку, серце калатало так, що він чув його звук на власні вуха. Борис зійшов на четвертий поверх, відімкнув двері ключем і ввійшов. Там стояла тиша. Тримаючи пістолет у зігнутій руці, він обійшов кімнати. Його напівгостя-напівполонянка приречено сиділа на тому ж дивані. Пістолет ліг у кобуру під пахвою.

— Ходімо, — сказав Борис. — Таксі внизу чекає.

Склавши у дві великі валізи лише найнеобхідніші речі і замкнувши двері, вони залишили помешкання.

Першу ніч у новій квартирі він проспав наче вбитий, постеливши собі просто на підлозі в порожній кімнаті, тому зараз і почувався відносно бадьоро. Заскочивши на кухню, відломив шмат батона й випив кухоль молока. Потім повернувся до кімнати, застелив стіл простирадлом, розпакував ящики і склав комп’ютер. Апарат запустився так само просто, як і в магазині. Борис сів на стілець, принесений із «її» кімнати, й побіг курсором по табличках та написах. Сьогодні він вирішив не чіпати дискет, а набути хоча б елементарних навичок користування цією, як казав Олег, машиною. Інакше можна було просто заплутатися. Згадавши те, що пояснював Олег, він заходив у різні програми і виходив з них, читав, знайомився, зазирав до підручника і знову брався за мишку. А знайшовши кілька ігрових програм, навіть спробував грати, усвідомлюючи поступово, що горщики дійсно ліплять не святі.

Та за годину в очах замерехтіло, і справу довелося відкласти. Він пішов до ванної і довго вмивався, потім чистив зуби та голився. Це дало частковий ефект. Коли повернувся до кімнати, біля комп’ютера стояла тарілка з бутербродами. Поруч — чашка її улюбленого чаю.

Наталя сиділа на дивані, як зазвичай, підібгавши ноги, і не дивилася на нього. Якщо бути точним, вона не дивилася взагалі нікуди.

— Дякую за чай, — сказав Борис.

— Будь ласка… — тихо та відчужено мовила вона.

— Могла й не готувати, якщо так… — зауважив Борис.

— Ну чому? Ви ж мені життя врятували. Видерли з рук покидьків. Вже навіть вдруге. От тільки, якби не ви… Навряд чи мене взагалі довелося б від чогось рятувати. І ховати у якихось барлогах…

Дівчина говорила ледь чутно, але розпачливо, переповнена спогадами та емоціями.

— Ну, тут ти не права, — сказав Борис. — Подобається тобі чи ні, а на ці пригоди ти була приречена незалежно від моєї появи. Адже це твій родич влаштував таку небезпечну схованку у тебе в квартирі.

— І в чому ж небезпека цієї схованки?

— Настане час — дізнаєшся. А задля дурниць двоє головорізів не вдираються до квартир порядних громадян і не приставляють їм ножа до горла.

— Ви гірший головоріз, — несподівано ще тихіше промовила вона. — У вас пістолет. Ви застрелили тих двох, а перед цим ще й мого дядька. А може, й ще багато кого. Тепер я це розумію. Скажете, не так?

Під таким поглядом не було навіть найменшої можливості сказати «ні». Борис мовчки відвів очі.

— Це ви… — повторила вона. — Я відразу зрозуміла це. Зрозуміла ще тоді, коли побачила пістолет у ваших руках… Дивно, але саме цієї миті, хоч була насмерть перелякана, я зрозуміла, що ви з’явилися в мене не просто так, не випадково. Я відразу наче прозріла… Не знаю, що все це означає. Ви такий самий, як і вони. Ви вб’єте мене, щойно закінчите те, що замислили. Не знаю, що могло відбуватися навколо мого дурнуватого, але нещасного дядька, але ви мене вб’єте після всього…

— Сильно сказано, — зауважив Борис. — Для чого ж тоді ти мене підгодовуєш цими делікатесами?

— Віддаю борги, — сказала вона. — Адже це могло статися набагато раніше…

— A-а… ну, звичайно. Вважай, що я розчулений. Це гідна подяка.

— А що, може, ви хотіли б ще чогось? — Тепер її мова стала швидкою, а очі зустрілися з його поглядом. — Ну, сміливіше! Ви бажаєте ще чогось за порятунок дурненької дівчинки з базару? Чому ні? Тим паче що вона давно вже не дівчинка… І в неї все в нормі!

— Взагалі майже модель, — спробував посміхнутися Борис.

— А що, ні? — здавалося, образа за власну зовнішність перебила в ній усі почуття, що вирували досі. — Зріст сто шістдесят два, талія шістдесят чотири, окружність грудей сімдесят дев’ять… Не так уже й далеко від моделі.

— Не знаю… — розгубився Борис. —