Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

сметану. Між павільйоном та ятками й мостилися квіткарки з отими величезними, як вінки, букетами. Я поторгувався й купив найкращого, і тільки взявши в руки ту гору квітів, збагнув, що тягти його мені було зовсім соромно, тим більше, що на мене кинула оком гарнесенька дівчинка у напрочуд чистенькому платтячку, з рукавами-ліхтариками, яка тягла прямокутну бляшанку з гасом. Я попросив тітки, щоб букет біля неї трохи полежав, а сам метнувся до кіоску, купив кілька газет, тоді в кущах резеди ретельно його загорнув і поволік додому — розбирала мене цікавість, що Ковальчук із тим букетом має зробити і чи не надумався він здуру дарувати його Марині, адже іншого адресата для квітів я не знав.

Підійшов до нашого двору, вичекав, щоб там нікого не було, тобто щоб пішов Карась, який стояв біля свого сарайчика, — роззявив пащеку із жовтими зубами й позіхав, причому очі його зникли з обличчя зовсім. Потім почухмарив потилицю й пішов у сарайчика до євангеліста Сухаря, а я шмигнув із загорнутим у газети букетом до Ковальчука. Георгій сидів у білій сорочці, правда, не прасованій і перед дзеркалом начіплював собі на шию кравата.

— Усе я вмію, усе можу, — сказав мені, — а галстуха, чорт би його забрав, красіво не зав’яжу. Глянь, чи красіво мені в галстуху?

Я зирнув, крават і справді був зав’язаний криво, через що стримів, дивно вигинаючись набік.

— Нормально! — сказав я й почав розгортати газети.

Букет був не першої свіжості, очевидно, його тримали в продажі з ранку; Ковальчук подивився на нього кисло, але я переконав його, що купив справді-таки найкращого, бо інші були ще гірші. Георгій вирвав кілька примнутих чи зів’ялих пелюстків, від того букет покращав, а я знову спитав, для чого йому квіти.

— Є один план, — мовив він, примружуючись. — Спасіба, ти уже мені не нужен!

Я образився. Ганяти мене по базарах, то був «нужен», а тепер уже й не нужен. Засопів і пішов до дверей. Ковальчук, очевидно, збагнув свою нетактовність.

— Слиш, пацанок, — тепло сказав він. — Ти, конешно, звіни, що я тебе наче й проганяю, але, понімаєш, я тебе й не проганяю. Нужно мені зара дещо приготовить. Діла! — сказав він і якось печально розсміявся.

«Ну, що ж, — подумав я. — Діла, так діла!»

І якось мені стало аж зовсім невесело від усього цього: білої сорочки, краватки і прив’ялого букета. Стало мені чогось жаль Георгія Ковальчука, аж не хотілося й підглядати за ним, хоч я таки, мушу признатися, добрячий підглядайло. Але цього разу мені хотілося піти з двору геть, принаймні видряпатися на гору, де недавнечко ми воювали з любарською ватагою; до речі, нагорі я знайшов цікавий камінь, в який було вкраплено кристали, один із них я приносив нашому вчителеві хімії, і він назвав його турмаліном.

Отож я пішов до євангеліста Сухаря і розповів йому про чорні кристали, попросивши молотка та зубило, бо в нас, правду кажучи, було тільки щось схоже на молотка, яке немічно бовталося на ручці, а зубила не було — це вже точно. Євангеліст Сухар молотка й зубило мені дав, попросивши показати йому ті кристали, отож я поліз на гору; осінь була тепла, й гарна, й печальна. Погідно, просторо й смутно було в мене на серці. Я вибивав із каменя турмалін, а сонце копошилося мені промінням у чубі, і пахло десь так, як той прив’ялий букет, що його я притягнув із базару. Я таки й справді не хотів бачити, як Ковальчук даруватиме букета Марині, бо кому б він його дарував іще?

Але я знав інше: Марина до нього ось уже скільки часу не заходить, вона вже відхихотіла своє із черговим зальотником, той також зник; Марина вже відплакала по ньому свою пієту, але й по тому до Ковальчука не зайшла. А зараз у Марини був кавалер новий, і вона саме тепер найзакличніше до нього хихотіла біля хвіртки нашого двору, отже, що собі думає той жалю гідний Ковальчук?

Отак думав я, длубаючи камінь і вибиваючи з нього чорні кристали турмаліну, сонце ніжно плакало в мене над головою й копошилося у моїм волоссі, ніби й мене за щось жаліючи, але мені здавалося, що я був серед усіх єдиний, котрий не потребував жалощів, і то з простої причини — я єдиний серед них був ніхто. Тобто не мав ніякої за собою історії, ніякого дивацтва, ніяких захоплень чи стремлінь; був я ніби правдешній брат отієї нещасної Стасі, брат безназванний, але й Стасі я не міг дорівнятися, бо та своєю дочасною й раптовою смертю раптом виросла в щось, у ангела, як сказав євангеліст Сухар; адже то й справді була істота без гріха та вад, ясний світлячок у нашому дивному й химерному світі. Тобто, як виявилося, і вона в цьому світі жила, а я — ні, був-бо в ньому ходячими очима, що все бачать, за всім підглядають, стежать, все вимічають, — це ніби поза волею своєю, і все для того, щоб потім, у далекому майбутньому, десь через сорок років потому, коли все це відбувається, раптом відчути, що мене не покидає привид мертвого дому і що він ніколи мене не покидав. Що в мене, може, місія така у світі, а може, й призначення: тягти за собою це привиддя, носити його в серці, в душі, в голові; бачити постійні його візії, бачити обличчя колишніх людей, які в моїй уяві та пам’яті ніколи не тьмяніють, і діставати жахливе переконання, що я єдиний носій пам’яті про пожильців мертвого дому. Та це тепер він мертвий, тоді ж він мертвий не був, а був, за філософією Карася-Вакулюка, пожирачем людей, отже, ніби їхнім Богом. І він справді жер своїх пожильців одного за одним: зачавив чадом родину Федоруків, зжер янгола нашого маленького світу Стасю, зжер другого найдобрішого серед нас — Івана Касперовича, й пожирати тих пожильців, як доведеться мені розказати, не покидав: спершу добріших, потім зліших, а зрештою, й усіх. І мені здається тепер, що я єдиний залишився із тих пожильців живий лише тому, що не мав з-між них свого «я», що насправді не жив серед