Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Як засвідчила практика, схема фінансування поставок продовольства за рахунок «повітря» виявилася доволі життєздатною. Як підрахував В. Тригуб, реальна ціна надісланого до країн Почвірного союзу урядом Лизогуба 1 млн т зерна склала майже 74 млн американських доларів – «гігантську на ті часи суму».[124]

9 травня, ознайомившись із категоричним наказом німецького главкома про те, що врожай 1918 р. «належить тим, хто його засіяв», уряд визнав, що «в такій формі і в таких категоричних висловах постанова ця може мати найтяжчі наслідки, оскільки є порушенням того права власності, яке покладено в основу грамоти Гетьмана, узгодженої з вищим німецьким командуванням». РМ ухвалила в зв'язку з цим розпочати відповідні переговори з тим, щоби зберегти за власниками землі можливість отримання відповідних компенсацій.

28 травня уряд вступив у новий конфлікт з німцями. Причина – наказ Ейхгорна щодо розширення юрисдикції німецьких судів на правопорушення, скоєні громадянами УД. Урядовці ухвалили утворити відповідну міжвідомчу структуру та розпочати переговорний процес, мета якого – розмежувати сфери компетенції між німецькими військовими та українськими цивільними судами і правоохоронними структурами з тим, щоб «українська прокуратура завжди була би в курсі (арештів українських громадян, які здійснюють окупанти. – Д. Я.) і могла би отримувати належні відомості». 30 травня уряд схвалив ініціативу міністра юстиції щодо визнання українською стороною «підсудності австрійським військовим судам тільки… злочинств і вчинків, заподіяних проти офіцерів і солдатів австро-угорської армії». 14 вересня стосунки на цьому герці знову загострилися, і знову за ініціативою української сторони – уряд зобов'язав усі підвідомчі заклади точно інформувати уряд про «всі незакономірні дії німецької та австрійської влади».

Ще одна гостра конфліктна тема – вимоги Німеччини до УД щодо виплати останньою (а також Фінляндією) 1 млрд марок компенсації за збитки на підставі (увага!) німецько-радянської угоди. Детально обґрунтовану урядову ухвалу від 17 вересня підсумовували такі слова: «…визнати отриману від Німеччини пропозицію несумісною з інтересами Української Держави».

Спонукальних мотивів для країн Почвірного союзу піти на підписання мирного договору в Бресті з неіснуючою на момент початку переговорів державою УНР було два: вивільнити військові частини, необхідні для продовження війни на Західному фронті, та нагодувати українськими продуктами конаюче цивільне населення своїх країн.

Якщо з перевезенням військ з території України до Франції особливих проблем, у принципі, не було, то з постачанням харчів справа дедалі більше заходила в глухий кут. Як з'ясувалося дуже швидко, ані УНР, ані УД, ані Німеччина з Австро-Угорщиною не мали і не могли мати засобів для виконання цього пункту Берестейських угод. Такий «інструмент» було вигадано лише за 15 років товаришем Сталіним – це тотальне насильницьке вилучення всього обсягу продуктів харчування у його виробників – селян. 1918 р. про застосування такої методи нікому на розум не спало, та й не могло – уявлення були інші.

Отже, крутилися, як могли. Методи вигадували найдивніші. Ось красномовний приклад. 5 червня уряд витратив чимало часу на розгляд такого надактуального питання, як дозвіл на «пропуск з Австрії 40° горілки». Мета – обмін її на українське зерно. Ні в який інший спосіб викачати зерно було неможливо. Міністр продовольства під час обговорення спеціально так і сказав: «…продаж горілки є одним із способів спонукати селян до відчуження наявних на селі запасів хліба». Заразом повідомив: він, міністр, готовий дозволити продаж з цією метою 1 мільйона пляшок горілки, але не одноразово, а виключно «в міру необхідності», а також не у вигляді «премії», а шляхом видачі відповідних квитанцій на право придбання відповідної кількості пляшок «оковитої». Обговоривши проблему, уряд категорично висловився як проти імпорту австрійської, так і проти продажу вітчизняної горілки, запропонувавши натомість обмінювати хліб на товари, накопичені на складах Земського та Міського союзів «безпосередньо» та в порозумінні «з бароном Муммом та генералом Ґренером» (28 червня).

Читаючи відповідні папери, ясно бачиш: український уряд доволі професійно використовував зернове надбання для досягнення власних політичних цілей. Наприклад, 25 червня міністр закордонних справ на засіданні РМ відкрито пов'язав відправку «мелітопольського» хліба до Австро-Угорщини з необхідністю ратифікації Віднем Берестейських угод. Заразом ухвалили запевнити «австро-угорський уряд у дружньому ставленні Української Держави до Австро-Угорщини». Використане в оригіналі документа російське побажання зробити це – «кстати» – на українську перекласти точно неможливо. Ну а у відповідь на офіційні нарікання Ейхгорна на те, що, мовляв, продовольство постачається, а сільськогосподарські роботи проводяться не так швидко, як йому здавалося, уряд наприкінці липня зухвало відповів (цитуємо): звернення Ейхгорна «викликано, можливо, недостатньою його обізнаністю головного командування в тому, що відповідні законопроекти вже розглядалися Радою Міністрів в засіданні 21 червня і були нею, за принциповою згодою, передані для детальної розробки в комісію, в теперішньому часі надані останньою для остаточного схвалення Радою», тому РМ «просить голову Ради про все вищенаведене поінформувати фельдмаршала Ейхгорна». Крапка. Сьогодні лише можна сказати простіше, менш дипломатично: хліба в обмін на «красиві очі» не буде. Німці це зрозуміли дуже швидко і тому негайно вступили в перемовини з урядом УД «з приводу умов угоди на постачання їм хліба, цукру та спирту». Угоди досягли аж 6 вересня. Того дня міністр Ржепецький поінформував колег – угоди досягнуто, окрім питання про ціну на цукор, яка не може бути нижче ціни, встановленої в самій Україні.