Читати книгу - "Невидимець, Герберт Уеллс"

— Так, — сказав Кемп, — це все елементарні речі. Про це знає тепер кожен школяр.

— А ось іще факт, теж відомий кожному школяреві. Якщо розбити шматок скла і потовкти його на порох, то в повітрі скло стане куди видимішим і, нарешті, обернеться на непрозорий білий порошок. Це тому, що, подрібнюючи його, ми збільшуємо кількість площин, які відбивають і заломлюють світло. Скляна платівка має лише дві поверхні, а в скляному порошку світло відбивається й заломлюється в кожному зерняткові, крізь яке воно проходить, і світла крізь усю масу порошку проходить дуже мало. Коли ж біле, потовчене скло покласти в воду, то в ній воно зараз же ніби зникне. Потовчене скло і вода мають майже однаковий коефіцієнт заломлення, і світло, переходячи з води в скло, дуже мало відбивається та заломлюється.

Занурюючи скло в рідину, що має такий самий коефіцієнт заломлення, ви робите його невидимим. Усяка прозора річ стає невидимою, коли примістити її в середовище з майже таким самим коефіцієнтом заломлення. І якщо ви поміркуєте хоч хвилинку, то побачите, що й скляний порошок можна змусити зникнути в повітрі, коли коефіцієнт заломлення його довести до коефіцієнта заломлення повітря. Бо тоді, переходячи із скла в повітря, світло не буде ні відбиватись, ні заломлюватись.

— Це все так, — погодився Кемп, — але людина ж не скляний порошок.

— Ні, вона — ще прозоріша, — сказав Гріффін.

— Нісенітниця!

— І це я чую від доктора! Як усе забувається. Невже ви за десять років устигли так забути фізику? Подумайте, скільки існує прозорих речей, які не здаються прозорими. Папір, наприклад, зроблений з прозорих волокон і здається нам білим та непрозорим з тої ж причини, з якої буває білим та непрозорим і потовчене скло. Проолійте білий папір, заповніть олією всі проміжки між його частинами — і тоді заломлення та відбивання буде тільки на його поверхнях і папір стане прозорий, як скло. І не лише папір, а й волокна бавовни, льону, шерсті, дерева; і кістки, Кемпе, і м’язи, Кемпе, і волосся, Кемпе, і нігті, й нерви, Кемпе! Власне, все тіло людини, крім червонокрівців та темного пігменту у волоссі, складається з прозорих, безбарвних тканин. Так мало треба, щоб ми бачили одне одного! Волокна в живій істоті здебільшого такі прозорі, як вода.

— Звичайно, звичайно! — вигукнув Кемп. — Я от тільки сьогодні вночі думав про личинки морських тварин і про медуз.

— Тепер ви мене зрозуміли. І все це я обміркував і знав уже через рік після мого від’їзду з Лондона, тобто шість років тому. Але я нікому не казав про це. Працювати мені доводилося в страшенно несприятливих умовах. Гоббема, мій професор, був науковий бездара. Він крав чужі ідеї і завжди винюхував їх. Ви знаєте ті шахрайські звичаї наукового світу. Я просто не хотів розголошувати свого відкриття й поділяти з ним свої успіхи. Я працював далі й далі, все більшою мірою переводячи формули в експеримент, тобто в дійсність. Я не говорив ні слова нікому, бо мені хотілось приголомшити світ блискучими наслідками своєї роботи і враз зажити слави. Я заходився заповнювати деякі прогалини в питанні про пігменти і раптом — зовсім випадково — зробив відкриття в галузі фізіології.

— Так?

— Ви знаєте червоного барвника крові. І от він може стати білим, безбарвним, не втрачаючи жодної з своїх функцій.

Кемп скрикнув від подиву і недовіри. Невидимець устав і почав ходити по кімнаті.

— Вам є чого скрикувати. Пригадую ту ніч… Було вже пізно: вдень мені заважали ці недолугі студенти, і я іноді засиджувався аж до світанку. Та ідея спала мені на думку несподівано, в усьому своєму блиску та закінченості. Я був сам, у лабораторії стояла тиша, і великі лампи горіли яскраво й німотно… “Можна зробити живу істоту… тканину… прозорою. Можна зробити її невидимою всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!” — сказав я і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я кинув своє фільтрування, підійшов до вікна й почав дивитись на зорі. “Я можу бути невидимим”, — усе повторював я.

Осягти таке — означало б перевершити всяку магію, і, не потьмарюючи свого настрою сумнівами, я віддався розкішним мріям про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Зворотного боку медалі я тоді не бачив. Подумайте тільки! Я невидимим можу зробитись, я — вбогий, бідний асистент, що навчає дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби вам… Усякий, запевняю вас, ухопився б за ці дослідження! І я працював три роки, переборюючи всі перешкоди, що стояли на моєму шляху. Безконечні дрібниці! А розпач! А той професор, провінційний професор, що весь час стежить за вами і обридає одним і тим самим запитанням: “Коли ж, нарешті, опублікуєте ви свою роботу?” А студенти, а злидні! Так мусив я жити три роки… І після трьох років потайності та хвилювань я пересвідчився, що закінчити роботу не зможу… не зможу!

— Чому? — спитав Кемп.

— Гроші, — пояснив Невидимець і знову втупився у вікно.

Тоді нараз обернувся.

— Я обікрав старого… — сказав він. — Свого батька. Гроші були не його, і він застрелився…

Часинку Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину безголової постаті біля вікна. Потім, вражений якоюсь думкою, він здригнувся, встав, узяв Невидимця за руку й одвів його на середину кімнати.

— Ви втомилися, — сказав Кемп. — І я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.

Сам він сів між Гріффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Гріффін почав оповідати далі.