Читати книгу - "Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков"

— У вестибюлі зранку стовбичить Амалія, — повідомив він, дихаючи на друзів п'яним перегаром.

— Лихий би її вхопив! Надто вже часто вона тут крутиться! — сказав Джо, відмічаючи щось олівцем. — Скучила за тобою?

— Я б не казав про неї, коли б…

— Ну, що там за «коли б»?

— Коли б вона не обкручувала там Бетсі.

— Бетсі? — спитав Тед, відкладаючи аркуш.

— Вони воркують, мов дві голубки. Тед на хвилину задумався.

— Лоріан, а чи не сходити тобі вниз, щоб трохи розважити її?

— Кого? Бетсі?

— Ти скільки випив?

Лорі винувато дивився на друзів.

— Лоріан, — переконливо мовив Тед, — іди вниз і не входь сюди, поки не з'ясуєш, чого їй треба.

— Я ж і хотів про це сказати, — ображено відповів Лорі і поспішив до дверей.

Увечері Тед запитав Бетсі:

— Ти, здається, познайомилась із міс Олсоп?

— Вона дуже мила. Згадувала ваші перші уроки. Смішно розповідала про Лорі. — Бетсі усміхнулась.

— А ще що?

— Вона казала, що рада за мене, як мені пощастило, що я влаштувалася до вас. Нікому цього не вдавалось, навіть їй. Вона сказала, що її чомусь не любить Майк, що йому потрібні лише гроші та бізнес, що треба таких людей остерігатись.

— І ще що?

— Нічого. Потім вона, мабуть, помітила, що мені це неприємно, і замовкла. Вона дуже щира, Тед. Вона навіть призналася, що спочатку думала, ніби ви не марсіяни, а просто спритні хлопці.

— Навіть?

— Я відказала, що хлопців таких не буває, а вона засміялась і відповіла, що я тоді мало бачила хлопців, але однаково, ви троє — найкращі. Тут я мало не проговорилась, що давно це знаю, але вчасно замовкла.

— Добре, коли секретарки стримані.

— Ти поганої думки про неї, Тед?

— Вона дуже мила дівчина, Бетсі, і ти можеш з нею дружити, тільки старайся завжди міркувати.

— Ти ж знаєш, що я не базіка.

— Вона питала про наш від'їзд?

— Питала, чи надовго і чи не думаєте ви їхати в Європу. Я відповіла, що не знаю, — ти нічого мені про це не говорив.

— Краще б вона поговорила про себе.

— Вона ще розпитувала за моє минуле. Я розповіла про старих, про Рікі, про ферму, про все, крім вас. Я сказала, що мені дуже жаль маму, якої, можливо, ніколи не побачу.

— Чому?

— Якщо ми поїдемо назавжди…

— Ти сказала це Амалії?

— Ні, Тед. Ти ж знаєш, я не буду патякати зайвого.

— Гаразд, Бетсі. А зараз на добраніч, і хай боронить нас господь, як сказала б Генерал Грант.

Тед попрямував до своєї кімнати, але дорогою постукав у двері Джо:

— Джо, ти можеш вилаятись за мене?

— Будь ласка. — Джо вибухнув довжелезною руладою.

— Ще.

— Навіщо це тобі треба? — нарешті запитав Джо.

— Просто так, — відповів Тед. — На добраніч, Джо.

Відтоді, як бідолаха Харлі поїхав на острови, старий турбує нас уже втретє з приводу цих проклятих марсіян, — сказав один із тих, що сиділи за столом.

— Я завжди казав: не треба було роздувати цю історію, а кінчати зразу. Можна було доручити справу Барнету.

— Ви ж знаєте, Уенлі, що скандал був би надто великий.

— Тепер він буде не менший.

— З самого початку ми забарились і проґавили час. Старий хотів за будь-яку ціну зазирнути в їхні карти.

— Хто ж із нас думав, що їм пощастить втекти?

— Харлі менш за всіх винен у цьому. Вони спритно одурили всіх нас.

— Харлі мене дивує: він поводився, як дівчисько.

— До цього він ніколи не мав діла з марсіянами.

— Він був фантазер. У нашій справі не можна захоплюватись.

— Я завжди казав, що треба кінчати зразу, — уперто повторив Уенлі.

— Тепер ми все знаємо про цих хлопців і не можемо вирішити, що з ними робити.

— Вони вже обійшлися нам не дешево, навіть коли не рахувати того, що ми заплатили тим типам за негодящий грузовик.

— Можна викрити їх, звинуватити в підривній діяльності, але після всього самим визнати їх звичайними людьми просто безглуздо.

— Звичайні вони чи ні, але мають якісь незвичайні голови, і що вони тримають у них, лишається секретом.

— Два ваші йолопи не змогли навіть гладко взяти в них нікчемні папірці, а це ж головне — дізнатися, на що вони розраховують і що думають робити далі. Досі ви не підібрали до них ключа.

— Ви забуваєте про дівчисько.

— Знаю. Вони мріють втекти за кордон.

Це вже давно ясно. Так просто не відмовляються від роботи і грошей.

— Ви гадаєте, їм запропонували більше?

— Ви примітивно мислите, Уенлі, в цьому причина ваших невдач. Коли б вони думали гак, як ви, все давно, було б ясно.

— Те, що вони думають не так, як люди, з самого початку збило всіх з пантелику.

— Проте є люди, котрі мислять так само.

— Ви думаєте, ними керують?

— Не знаю, хто ними керує, але про свої симпатії