Читати книгу - "В забутій країні, Рахул Санкрітьян"

Верховний жрець пильно розглядав наш “священний” човен: мабуть, він дивувався, що цей човен такий звичайний на вигляд. Але всі люди, що прийшли у храм, впали ницьма перед нами, і, видно, це заспокоїло жерця.

Я набрався мужності й наказав їм устати.

До мене підійшов верховний жрець. Я пояснив йому, хто ми такі, і розпитав про країну, тому що, сказав я, боги тут уперше. У мене одлягло від серця, коли я побачив, що жрець зрозумів мене. А я його розумів добре: недарма ж я стільки років мого життя присвятив вивченню староєгипетської мови.

Жрець сказав, що його звуть Яхмос; він верховний жрець цієї країни і головний жрець храму бога сонця Ра. Потім він розповів про теперішню царицю Серісіс:

— Вона гарна, як сама Ізіда, і дуже шанує бога Гора.

А Гор у цей час стояв перед жерцем і вдавав, ніби уважно слухає його, хоч насправді не розумів жодного слова.

— Що привело вас сюди, так далеко від міста? — спитав я жерця.

— Цариця вчора звеліла мені прийти до цього храму, щоб відправити службу на честь богині Ізіди, — відповів він.

Потім Яхмос сказав: коли він побачив владаря неба Гора, велемудрого Тота і бога потойбічного світу Анубіса, то зрозумів, що сталось чудо — боги заздалегідь сповістили царицю, що прийдуть сюди, і саме тому, очевидно, вона наказала сьогодні правити в цьому храмі.

Вражено дивлячись на Гора, жрець спитав мене:

— А може, боги самі що-небудь скажуть нам?

Я пояснив, що боги не розмовляють з простими смертними і доручили мені говорити від їхнього імені.

— Як вас звати? — спитав Яхмос.

Я розгубився. Ми обговорили кожну дрібницю, але зовсім не подумали про моє ім’я. Не знаю, чим би все закінчилось, коли б я не згадав імені відомого староєгипетського жерця.

— Мене звати Тутмос, — відповів я.

Яхмос кивнув головою і спитав:

— Куди ж далі йдуть великі боги?

— До цариці, - сказав я і відчув, як мені морозом сипнуло за спиною.

Цими словами я спалив усі мости: тепер нам не можна відступати. Перед нами важка, небезпечна путь, вона вимагає сміливості й витримки.

Яхмос вказав на човен і спитав:

— Невже боги пливуть у такому простому човні?

Тепер я вже не розгубився і швидко сказав:

— А ви чули коли-небудь, щоб Озіріс плив по священних водах Нілу золотим човном?

— Ваша правда, Тутмосе. Я про це не подумав.

Тоді я вказав на богів і промовив:

— Боги бажають пливти на південь по ріці тільки зі мною, щоб у човні нікого не було, крім них та мене.

Яхмос почав розповідати мені про багатство й красу міста Мітні-Хапі, але я перебив його:

— Ну, коли вже вам так хочеться, можете прислати по нас човна і урочисто прийняти великих богів у вашому місті. Я думаю, що боги погодяться перейти у ваш човен… Але зараз ми хотіли б залишитись тут самі. А коли зменшиться спека, ми знову рушимо в дорогу.

Жрець уважно вислухав мене і обіцяв прислати човна.

Я помітив, що ні Яхмос, ні Інші жерці не наважуються дивитися в обличчя богам.

Коли ми з Яхмосом закінчили розмову, він і всі присутні вклонилися богам і заспівали гімн. Він був такий довгий, що ми ніяк не могли дочекатися кінця. Нарешті спів закінчився, і жерці, шанобливо вклоняючись нам, вийшли з храму. Ми страшенно зраділи, що позбулись їх, і знову пішли до кімнати, де були раніше.

Коли надворі посвіжішало, ми знову рушили в дорогу. На березі ріки нас чекали сотні людей. Я й гадки не мав, що ця місцевість так густо населена.

Майже весь час ми бачили ліворуч шлях Сидячих Писарів. Мені здається, що у всій країні немає нічого величнішого, ніж цей стародавній шлях з німими кам’яними статуями, який зв’язував теперішній час з минулим.

Смерком ми побачили попереду світло. Виявилось, що назустріч нам пливли човни, в яких сиділо кількасот чоловік із запаленими смолоскипами в руках. Жителі країни — серафійці — захоплено й побожно співали, як здалося мені, хвалебний гімн на честь богів. Співали вони таж голосно, що їх було чути мало не за два кілометри.

Ми порівнялися з флотилією. В одному човні сидів мій новий друг Яхмос. Насамперед він повідомив мене, що для богів привели святково прибраного великого човна; потім він почав розповідати:

— Попрощавшись із вами, я взяв швидку колісницю і помчав до Мітні-Хапі. Але цариця вже знала, що до нас прийшли боги, і послала мене передати її смиренні й щирі слова: “Я покірна раба ваша. Якщо я чимось завинила, даруйте мені, а якщо зробила щось добре, не забудьте мене. Я ладна все життя служити вам, о великі боги Гор, Тот і Анубіс! Відколи я почала керувати державою, я вдень і вночі дбаю про добробут моїх підданців і завжди стежу, аби вони додержували всіх звичаїв, що їх заповідала релігія наших предків, і ні на хвилину не забували про богів, які принесли фараонам славу, могутність і велич”.

— Боги не гніваються ні на царицю, ні на будь-кого з її підданців, — відповів я верховному жерцеві.

Я розмовляв з ним, а сам тривожно думав, що нам робити з цим величезним човном. Адже я не зможу вести його сам, а крім того, треба якось непомітно перенести в нього наші речі. Звичайно, серафійці не зрозуміють, що таке пістолети й патронташі, але здивуються: навіщо могутнім богам потрібні якісь там речі?

Я не міг нічого вигадати. Треба було порадитися з Дхірендрою і Чаном, але не міг же я розмовляти з ними, коли біля нас був Яхмос.

— Боги хочуть говорити зі мною,