Читати книгу - "Незвичайні пригоди експедиції Барсака, Жюль Верн"

Капітан Марсеней перший помічає його і, не гаючись, віддає накази. Надіа охорона миттю вишиковується в бойовому порядку.

Марна осторога! Ми розпізнаємо французьку форму, — або, точніше, те, що її заміняє в цьому краї. Незнайомий загін наближається, і ми бачимо, що він складається з двадцяти чорних солдатів, озброєних і кінних, і трьох білих вершників — двох унтер-офіцерів і лейтенанта.

Одного з наших сержантів посилають назустріч. Після коротких переговорів загін під’їжджає до нашого табору з рушницями за плечима, і лейтенант наближається до капітана Марсенея. До наших вух долітає:

— Капітан Марсеней?

— Це я, лейтенанте…

— Лейтенант Лакур, з 72-го піхотного полку колоніальних військ, нині командир кінного загону суданських волонтерів. Я прибув із Баммако, мій капітане, і наздоганяю загін від Сікассо, де не застав вас, спізнившися на кілька днів.

— З якою метою?

— Цей пакет вам усе пояснить, мій капітане.

Капітан Марсеней бере лист. Він читає, і я помічаю, як на його обличчі вимальовується подив і розчарування.

— Добре, лейтенанте, — каже він. — Дозвольте мені проінформувати пана Барсака і його супутників.

Лейтенант уклоняється. Капітан віддає наказ своїм людям і наближається до нас.

— Маю повідомити вам надзвичайну новину, пане депутат, — звертається він до Барсака. — Я змушений з вами розстатися.

— Розстатися?

Цей вигук вихоплюється у мадемуазель Морна. Вона зблідла і кусає губи. Якби я не знав її краще, я б сказав, що вона. от-от заплаче. Та й ми всі спантеличені, за винятком Барсака — він, навпаки, спалахує гнівом.

— Що це значить, капітане? — запитує він.

— Це значить, пане депутате, що я одержав наказ вирушити в Тімбукту.

— Неймовірно! — вигукує прикро вражений Барсак.

— Але так воно є, відповідає капітан. — Ось, читайте.

Він простягає Барсаку лист. Начальник експедиції пробігає його очима і, дуже обурений, передає нам, закликаючи нас бути свідками виявленої до нього безцеремонності Я примудряюся одержати лист останнім, щоб мати змогу його переписати. Ось він, цей лист:

“Французька республіка. Генерал-губернаторство Сенегал.

Округа Баммако

Наказую капітанові П’єру Марсенею і його загону вирушити форсованим маршем у Сегу-Сікоро, а звідти по Нігеру до Тімбукту, де він перейде в розпорядження полковника — коменданта міста. Коні загону капітана Марсенея залишити у Сегу-Сокоро, де їх мають годувати.

Лейтенант 72-го піхотного полку колоніальних військ Лакур, командир кінного загону з 20 суданських волонтерів, приставить цей наказ капітанові Марсенею, у Сікассо, і перейде в розпорядження п. депутата Барсака, начальника парламентської експедиції в районі “Петлі Нігера” (перша група), якого він буде ескортувати до пункту прибуття.

Полковник Сент-Обан, комендант округи Баммако”.

Поки я гарячково списую, Барсак продовжує бушувати:

— Це нечувано! Дати нам тільки двадцять чоловіки охорони!.. І саме в ту мить, коли ми зустрічаємося з найбільшими труднощами! Ну ні, це їм так не минеться! Нехай-но я повернусь у Париж, а там побачимо, чи схвалить палата, що з її депутатом поводяться так безцеремонно.

— А тим часом треба виконувати наказ, — каже капітан Марсеней, навіть не намагаючись приховати, як йому сумно.

Барсак тягне капітана набік, та в мене репортерський слух, я все чую.

— Але ж, капітане, шо, коли наказ підроблено? — запитує Барсак, знижуючи голос.

Капітан рвучко відхиляється.

— Підроблено!.. — повторює він. — Про це не може бути й мови, пане депутат. На жаль, нема найменшого сумніву, лист належно скріплений офіційними печатками. До того ж, я служив під командуванням полковника Сент-Обана і добре знаю його підпис.

Поганий настрій може багато в чому служити вдправданням. Однак я все ж вважаю, що Барсак надто багато собі дозволяє. Це щастя, що лейтенант Лакур не чув.

Барсак не знаходить, що відповісти, і мовчить. Дозвольте мені, пане депутат, відрекомендувати вам лейтенанта Лакура, — каже капітан.

Барсак уже вгамувався; знайомство відбувається.

— Чи відомо вам, лейтенанте, — запитує Барсак, — які причини наказу, приставленого вами?

— Розуміється, пане депутат, — відповідає той. — Серед туарегів ауелімміденів заворушення, вони загрожують нашим кордонам. Необхідно, отже, змінити гарнізон Тімбукту. Полковник бере те, що в нього під рукою.

— А ми?.. — обурюється начальник експедиції. — Хіба це мудро — зменшувати нашу охорону до двадцяти чоловік?

Лейтенант Лакур усміхається.

— Не турбуйтесь, це не матиме ніяких неприємних наслідків, — запевняє він. — Цей район абсолютно спокійний.

— Але в палаті депутатів наводилися відомості — сам міністр колоній про це говорив, а резидент Конакрі усе підтвердив — що в місцевостях, прилеглих до Нігера, відбуваються дуже тривожні події.

— Колись це було справедливо, — відповідає лейтенант Лакур, не перестаючи усміхатись, — але тепер про це всі забули. Давня історія!

— А проте ми й самі могли переконатись… — не вгаває Барсак і розповідає про наші пригоди.

Та лейтенант не збентежений.

— Ви ж бачите, — каже він, — що ця невідома особа, якій ви, здається, віддаєте надто багато уваги; це, власне, якийсь нікчема. Як! За вашими словами, він намагається перепинити вам шлях і річого кращого не знайшов, щоб вас затримати?.. Це несерйозно, пане депутат.

Барсак і сам такої ж думки і не знаходить, що відповісти.

До них наближається капітан Марсеней.

— Дозвольте мені попрощатися з