Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Не сердься, — Наталчин пронизливий погляд темнішає. — Якщо хочеш, то скажу. Я Марека маю на увазі.

— А що з Мареком? — Алінин голос звучить байдуже, та серце її стислося. — Що з ним негаразд?

— З ним все гаразд, і буде гаразд — і з ним, і з тобою. Алінко, ти ж подобаєшся йому. — Наталка бере долоні подруги. — І він подобається тобі, хіба ні? Ти боїшся свого серця, бо воно теплішає поряд з ним, еге ж? Не бійся сама себе, не відштовхуй Марека через якісь минулі нещастя — вони в минулому, їх все одно що немає.

— А що є? — Є ти — така, як зараз, є Марек, що вже думає бігти шукати тебе, є оцей день, який вже ніколи не повернеться. Не можна змінити минулого, але боятися нових доріг через те, що старі були непривітними, нерозумно. Нехай те, що було, залишиться позаду. Пам’ять — хороша річ, та іноді вона робить з людей дурнів.

Аліна не чує її, бо назустріч іде Мар’ян. Аліна оце наче вперше бачить його — призахідне сонце визолотило його обличчя, волосся палає багаттям, буйні кучері падають на чоло — в Аліни стискається серце. Не може бути, щоб оцей хлопець щось мав до неї, вона не варта такого. Вона брудна, і той бруд, що принесли їй хтиві чоловічі руки й тіла колись давно, коли вона не мала сил опиратися, ні змити, ні приховати. Вона — Сабрина, іншою їй не бути.

— Дівчата, де ви ходите? — Мар’ян поспішає їм назустріч. — Вже скоро вечір, чого ото швендяти нетрями? Я вже думав, вас вовки з’їли.

Він говорить це їм обом, та погляд його невідривно стежить за Аліною — помічає розпашіле від сонця обличчя, посмутнілі очі — які то думи засмутили цю світлокосу голівку? Аліна, його Алінка. Мар’янові хочеться притиснути її до грудей і захистити від всього світу, аби ніхто не смів кривдити її. І сумніви, що давили його, гнітили серце — чи справжнє це в нього, чи не омана тіла, покинули його тієї миті, коли дві дівочі постаті з’явилися в кінці алеї. Мар’ян не міг далі чекати, доки Аліна повернеться, він сам себе вже кілька разів вилаяв, що пустив її саму кудись блукати тутешніми лісами — а спробуй, не пусти вона з’явилася, разом з Наталкою. І все одразу стало добре і правильно.

Аліна нічого не знає про Марекові думки. Вона просто дивиться на нього, як він іде до них, усміхаючись, і думає про те, що ніколи, ніколи не зможе… Треба пояснити йому, що вона не така, як він, може, уявив собі.

— Йди до нього! — Наталка шепоче їй просто в душу. — Алінко, йди до нього, не бійся! Ти потім все життя шкодуватимеш, коли оця мить стане просто минулим, а ти отак і стоятимеш стовпом. Йди!

Аліна зробила крок, Наталка злегенька підштовхнула її.

— Негайно припини скиглити і йди до нього!

Аліна невпевнено, як сліпа, робить ще крок, ноги неначе приросли до доріжки, але лютий Наталчин шепіт і сполохане стукотіння власного серця підганяють її.

— Де ти була, сонечко? — Мар’ян бере її долоню. — Хіба можна блукати самій?

Аліна невпевнено всміхається. Трохи невміло, але всміхається, і Мар’ян радіє цій усмішці.

— Час уже попоїсти, дівчата, так і захлянути недовго.

— А хто сьогодні куховарить? — Наталка бере Аліну за другу руку. — Ходімо, бо я й справді зголодніла, оце тільки помітила.

— Орест чергує на кухні, варить галушки, пахтять! А вас нема й нема, аж мав кинути принюхуватись та бігти шукати.

Вони втрьох ідуть алеєю, взявшись за руки, а сонце хилиться за гору, і Наталка відчуває, що спину їй пече чийсь погляд, та озирнутися не має сили.

Орест заправив часником галушки і всипав кріп. Наче все як слід. Десь там, у глибині порожнього пансіонату, чути дзвінкі дівочі голоси, потім спалахнула якась музика — то, вочевидь, Віка постаралася. Взагалі, Орест не дуже любить таку музику, як оце слухає Віка, але зараз він радий чути такі звичайні звуки студентської метушні, хоч раніше вони дратували його, бо заважали працювати. Та не зараз, бо цей порожній будинок діє йому на нерви. А ще він непокоїться через Катю, яка десь майнула і досі не повернулася.

— Сама винна. Дівчата правильно їй сказали, — Орест розставляє тарілки до обіду, розкладає ложки. — Ось тільки де вона зараз? Треба б її пошукати, бо як їй щось станеться, матиму тоді халепу, та ще й неабияку.

— О, які пахощі! — Ліка, як вітер, забігла до кухні. — Я допоможу накрити на стіл. А ще десь печиво було, чаю нап’ємося… Оресте, де ви з Мареком учора печиво поклали?

— Та начебто отам, у шафі.

— Ага, таки ось воно! — Ліка переможно махає двома яскравими циліндриками. — До речі, де поділися дівчата, та й Марека щось не видно?

— Я й сам оце думаю, чи не пошукати їх?

— Якщо Наталка з Аліною десь із Мареком, то нема про що турбуватися, прийдуть, ніде не дінуться. Віка прибирає в коридорі, музикою привидів тутешніх лякає. Та вони, либонь, і так усі вже непритомними лежать по кутках — від одного вигляду її зачіски й татуювань. Рита зачинилася в себе в кімнаті і переосмислює життя, синцем присвічує. А от нашої товстухи десь нема.

— Так, це проблема. Бачиш, коли ми були в тому селі, дещо трапилось…

— Їсти хочемо! — це з реготом вкотилися до кухні Мар’ян з дівчатами. — Боже мій, півцарства за тарілку галушок!

— Аби пропонувати півцарства, треба його спочатку мати, — Орест засміявся, уявивши