Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Чаю треба зробити.

Віка де тільки взялася. Діловито набрала води у чайник, поставила на плиту, забрала коробку з бісквітами і подалася до їдальні.

— Там ще варення було смородинове, у шафі подивіться.

Може, хто захоче, — кинула через плече, задзвеніла посудом, розіклала серветки. — О, а я думала, що ти заблукала. Коли ні, з таким ліхтарем під оком ти, як Діоген, вдень не заблукаєш.

— Стули рота, набридла, — Ритин голос звучить глухо і роздратовано. — Без тебе не обійдуся, глянь!

— То не чекаймо більше на Семенець, залишимо їй порцію, — Орест все-таки розуміє, що має якось порядкувати. — Сідаймо, шановне товариство, призволяйтеся, чим Бог послав.

Дівчата хутенько всідаються за стіл, Мар’ян, уже не криючись, сідає біля Аліни. Він оце щойно все вирішив для себе, і Аліна, вочевидь, теж, просто ще сама цього не зрозуміла. Сидіти поруч із Мар’яном їй приємно, і це помітно всім. Щоправда, не всі з того раді.

— Боже, яка смакота! — Ліка аж очі заплющила від насолоди. — Оресте, я вийду за тебе заміж.

Орест аж вдавився від несподіванки. Дівчата регочуть, Мар’ян теж. Орест почувається дурнем, і все через невгамовну Ліку. Оце наче вже звик до її вибриків, а вона щось новеньке придумає — і все, наша пісня гарна й нова, починаймо її знову.

Сиди собі, Оресте, печи раків.

— А… власне, за що така честь?

— Коли настане моя черга куховарити, ти одразу зрозумієш, — Ліка робить згорьовану пичку. — Маю надію, у нас на всіх вистачить активованого вугілля і таблеток від шлункових кольок?

— О, ні! — Віка весело стріпує різнокольоровим волоссям. — Якщо такі справи, то ми тебе до кухні на гарматний постріл не пустимо. Будеш на підхваті.

— Грішна, зовсім не вмію готувати і вчитися не хочу, отож шукаю собі чоловіка, що вміє, — Ліка регоче. — Не бійся, Оресте, я пожартувала. Твоя цнота лишиться при тобі.

Регіт розлягається порожнім будинком. Навіть Орест, що почервонів, як півонія, регоче, не здатний стриматись. Уявив собі, як красуня Ліка ганяється за ним у білій сукні з флердоранжем, з букетом троянд, а він тікає від неї, у блискучих черевиках, циліндрі і фракові старого фасону, з велетенською хризантемою в петлиці, а дві довгі поли метляються за вітром — так швидко він біжить. Орестові так смішно від тієї уявної картини, що він регоче голосніше за всіх, тільки очі його, зустрівшись із поглядом Ліки, пронизливі й пристрасні, і від того в Ліки стискається в грудях і солодко млоїть передчуття чогось… чогось такого, чого давно хотілося. А хотілося їй відчути, як цілується Орест Страдомський, а він завжди ходив університетом такий серйозний, заглиблений у свої думки, або сидів у бібліотеці, не помічаючи нікого й нічого, щось там клацав у своєму ноутбукові, а вона частенько сідала за сусідній стіл, брала книжку і вдавала, що читає, а сама милувалася на його чіткий профіль, гарні руки з довгими пальцями, уявляла, як би обіймала його шию, плечі — а він жодного разу навіть голови не повернув у її бік. Втішало лише те, що вона не була винятком. Так само він поводився і з іншими шукачками його уваги. А тепер все змінилося, тепер все буде по-іншому.

— Цікаво, де наша прима-балерина? — Віка стурбовано дивиться у вікно, за яким вже темніє. — Як подалася кудись ще вдень, так і по ній.

— Ага, до речі! — Мар’ян запитливо глянув на Ореста. — Як вам сьогодні повелося? Бо ми втрапили у такі нетрі, що там лише одна хата і ніякого тобі фольклору. Хіба ти не знав, що тут села стоять порожні?

— Уявлення не мав, але в Поляні нам не поталанило: нікого немає, хати поруйнувалися — пустка, — Орестові неприємно згадувати про сьогоднішній невдалий похід. — Може, завтра поталанить більше. Мене турбує відсутність Семенець. Мареку, якщо вона найближчим часом не прийде, нам доведеться йти її шукати.

— Не мала баба клопоту… — Рита ретельно намазує бісквіт варенням. — Ці бісквіти трохи сухуваті. Власне, чого чекати від продуктів з таким довгим терміном зберігання? Самі тобі консерванти. Так я оце кажу: прийде наше золото, ніде не дінеться, хоч би й хотіли. Десь сидить, викльовує собі печінку. Хоче, аби її пошукали, припросили, — не треба цього робити, вона саме цього й чекає, аби знову зчинити істерику.

— Але вже вечір, а її досі десь чортяка носить, — Ліка теж відщипує бісквіт. — Маєш рацію, трохи сухуваті, та це не від консервантів, а просто так невдало спечені, та якщо намазати варенням, їсти можна. Оресте, може, справді пошукати її?

— От іще! — Рита гидливо кривиться. — За запахом знайдете. Та кажу вам: саме цього вона й прагне.

— Рито, якщо з нею щось трапиться, в Ореста буде купа неприємностей, — Віка теж береться до варення. — Чи ти не розумієш?

— Не подумала, вибач, Оресте, — Рита відставляє набік чашку з недопитим чаєм. — То ходімо пошукаємо ту поторочу. Тільки всі разом.

— Рита має рацію, тільки всі разом, — Віка підводиться. — Ходімо просто зараз, потім посуд помиємо.

Аліна відчуває, що їй зимно:

— Треба щось на себе накинути, бо там вже, мабуть, холодно. Ходімо, доки не стемніло зовсім. Тільки треба захопити ліхтарики.

Хол яскраво освітлений. Віка добряче попоралася тут, прибираючи: журнали купкою лежать на одному із столиків, зайвих речей не видно, підлога й килим чисті — ні пилинки, у крісла теж можна сідати, не ризикуючи померти від нападу астми.

— Віко, ти трудоголік, — Ліка захоплено озирається. — Як це тобі вдалося?

— Звичка, — Віка безтурботно змахнула рукою. — А ще дуже моторошно було від усіх тих речей, розкиданих журналів та іншого. Так, наче мерці