Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Ми люди темні. Сказано було сьогодні навідатись, я і приїхав...

— А тепер тобі сказано...— підвищив голос Карпо, і селянин причинив двері.

Та знову інші люди напосідають з проханнями та скаргами, але ж у Нехльоди немає зараз ні часу, ні бажання всім цим ділом займатися. Карпо глянув на годинник і вирішив, що пора вже йому обідати.

Але ж не встиг він скласти папери, як широко й сміливо розчинилися двері і до кабінету ввійшов тесть.

— Чув, Карпе, чув? Знайшли... Аж під Білгородом знайшли мою Метелицю. І тих циганів схопили. У тюрмі вже вони, голубчики.

Зять слухав тестя, а сам думрв:

"Чого він прийшов сюди? Хіба про таке не можна було сказати мені вдома?"

— Я до тебе, Карпе... Така радість. У тебе тут телефон. Звони в повітову міліцію, щоб швидше рисачку доставили. Ти начальство, тебе швидше вони послухають.

— А звідки ви, папашо, знаєте, що Метелиця знайшлася?

— Прибув звідти міліціонер. Дзвони. Не гай часу.

— Папашо, може, це тільки балачки?

— Які балачки? Це точно. Мусили розшукати. Я просив. Я розказав, які прикмети і де забрано. Все їм відомо.

Карпо подзвонив. Дійсно, розшукали рисачку, але чи вона Шумейкова, чи якогось іншого хазяїна,— ще невідомо.

— Як невідомо? Що значить — невідомо,-коли я сам про всі прикмети їм розповідав! — І раптом він заявив: — От що, Карпе, ти мені казьонних коней дай. Я сам туди поїду. Я заберу. Не могли іншу... Рисачка Метелиця орловської породи, чистокровна... Такій рисачці, мабуть, і ціпи не складеш. А вони там щось мудрують.

— дообідаємо, папашо, за обідом про все домовимось. Гайда додому.

— А коней даси?

— Дам. Ще й кучера дам.

— Я можу й без кучера. Не з панського, з мужицького роду. З кіньми мав справу змалку. Так що я, мабуть, після обіду й вирушу в дорогу.

Залишилися біля волвиконкому декілька підвід чекати завтрашнього дня, бо, мабуть, сьогодні товариш Нехльода не прийматиме.

Ті, що вже бували в нього на прийомі, розповідали:

— Воно як кому пощастить. Інший, знаєте, потрапить, коли він у доброму настрої, і тоді зробить людині все. А більшість отак їздять-їздять, а потім плюне та й не з'являється сюди більше.

— Якби ж то знати, коли до нього можна підступитися. Люди ми не слобідські. Раніше за Томарівською волостю значились, а тепер до Борисівської нас приписано. У мене й справа така, що я й сам не знаю, куди звертатися: чи в міліцію, чи до Нехльоди. Продподаток наклали на мене непосильний, то я спитатися хочу, хто з них старший — чи міліція, чи Нехльода? Сам я незаможник з діда-прадіда.

— Не сюди тобі треба йти.

— До міліції?

— Слухайся мене,— встряє в розмову третій прохач.— До Нехльоди заяву пиши. Так, мовляв, і так. Бідняка утискують, неправильно розкладку роблять. Треба на бомазі все як є описати.

Багато тут почуєш різних порад. Людям нікуди поспішати, бо доведеться, мабуть, ночувати, щоб хоч завтра потрапити на прийом до голови волвикопкому.

Так минає робочий день. Один по одному з приміщення виходять службовці, зникаючи у слобідських вулицях та провулках.

А трохи згодом розчиняються двері, і волвиконкомівський сторож березовою мітлою вимітає з приміщення різні папірці та сміття просто на вулицю.

Карпо не відразу зайшов до купальні, а кілька разів пройшовся сюди-туди, озираючись та перевіряючи, чи нікого немає поблизу, чи не стежать за ним сторонні очі.

Навколо було тихо, спокійно. І тоді Карно тпхспько постукав у дощані двері.'Вони одразу розчинилися.

— Сама, Віро?

— Швидше заходь. І так уже заждалася тебе. Двері причинились. Цокнув зсередини засув.

— Купалася? — запитав Карпо, пожадливо оглядаючи білу сорочку з мереживною оторочкою.

— Хіба не бачиш? — і тріпнула головою, а довге волосся так і розсипалось по плечах пахучими хвилями.

Карпо рвучко обняв, пригорнув її, гарячу й трепетну, до своїх грудей.

— Ну ось... Тепер ми одні... Прохор у млині, тесть поїхав Метелицю забирати...— говорив він, задихаючись від внутрішнього хвилювання.

— А я боюсь, боюсь, Карпе, довго тут залишатись.

— Чого ж боятися? Такої нагоди жди, та хто знає, чи діждешся? Яка ж ти, Віро, принадна.

Пахне від неї річкою і ще чимсь духмяним, приємним: чи м'ятою, чи татарським зіллям, чи любистком... Пахощі ті туманять голову Карпові, і він, нестямний, припадає знову до Віри.

— Божевільний, що ти робиш? — А сама обіймає Карпові рлечі, гладить голову й шепоче йому слова, яких Карпо не сподівався чути від неї.

— Ти б покинув свою Марію... Холодна вона, як риба. А ми разом будемо жити. Виїдемо з цієї слободи... Ти ж такий розумний, такий бувалий, скрізь собі добру посаду дістанеш.

— Авжеж, дістану... Обтесався між людьми. А відносно Марії не знаю... Та хіба в цьому справа? Не про це нам говорити &араз. Хіба тебе відпустить Прохор?

— Ой Карпе, не знаєш ти, не відаєш, яке горе в мене на серці. Прохор мій любить...

— То й добре, нехай любить...— І вій поцілунком обірвав її слова.

Віра здригнулася вся, затихла. Руки її міцніше обняли Карпа.

Раптом у двері хтось владно й водночас роздратовано постукав:

— Ану, купальнице, відчиняй двері! — Зсередини почулось метушливе шарудіння, і це ще дужче розлютило Прохора.— Ти що там, оніміла відразу? Сказано тобі — відчиняй двері!

Поряд з Прохором стояла Марія. Вона нічого пе говорила, тільки серце в неї билося полохливо й тривожно.

— Не кричи на неї, брате, бо хтось почує...

— Нехай чують! Мені тепер все одно. Ну, довго ти там будеш одягатися? — І Прохор з такою силою рвонув ручку, що мало не одірвав її.

— Не сердься, зараз вийду,— озвався з-за дверей винуватий, розгублений голос, і той голос видав її гріх. Почувся цокіт засува, і в дверях з'явилася Віра.— Викупатися не дадуть.

Ошалілий Прохор, відсторонивши її рукою, ввірвався до купальні.

— Де? — спитав він таким голосом, що Віру обдало морозом.— Де він? Де? Говори! — І Прохор схопив Віру за довге, незаплетене волосся й поцупив до себе. Віра скрикнула від болю й, оступившись, упала на поміст.

— —Брате! — кинулась обороняти її Марія.— Брате, отямся! Що робиш?

Та лютий від ревнощів Прохор з якоюсь насолодою тримав у своїх руках густі коси Віри, намагався дивитись їй в очі.

— Пусти мене, пусти! Не винна я ні в чому...

— Питаю, де він? Я знаю. Він тут був... З тобою був... Милувались, цілувались... Говори, змія, всю правду, бо задушу тебе!

— Ряту-у...— закричала Віра, відчувши, як сильні руки Прохора потяглись до її шиї.

— Прохоре, отямся! Що робиш? Не смій душити!

Саме в цю страшну й небезпечну хвилину Прохор помітив раптом, як у нижні дерев'яні східці б'ється легенька хвиля. Хтось упірнув зараз під купальню. Одразу догадався — хто. Швидко роздягнувшись, Прохор кинувся у воду. На дощані стіни купальні полетіли теплі бризки. І як тільки виринув Прохор на чисте плесо, одразу побачив кучеряву голову Карпа, що потай намагався перепливти річку. Та плавець він був гірший від Прохора. Ясно, що Прохор не дасть йому дістатися до того берега, наздожене у воді и розквитається з ним.

Карпо з усіх сил загрібав воду. Та... що сталося? Прохор виринув попереду, одрізавши йому шлях до рятівного берега.

— Не втечеш!..

Карпо хоче щось сказати — й не може, бо вода заливає йому рот, він захлинається, дивиться на шуряка й белькоче:

— Не смій... Я сласть... За це, знаєш, що тобі буде? — І повертає назад, одчайдушно б'ючи руками воду, та раптом відчуває, як у глибині сильний Прохор хапає його за ногу.

— Ряту... Потопа-а-а...— І Карпо зникає під водою. Його крик, сповнений жаху й відчаю, почули Марія з Вірою.

— Він його втопить,— першою занепокоїлась Марія.— Рятуймо його, рятуймо! — І як стояла у платті, так і кинулася в річку виручати свого чоловіка. А на березі лишилась Віра. Вона тремтіла від страху, боячись лізти у воду, щоб заодно з Карпом не втопив чоловік і її саму.

Карпо виринув на поверхню. Він захлинавсь. Розширеними жахними очима дививсь на берег, не в змозі вже будь-що крикнути, а Прохор настигав його знову, лютий, невблаганний, мстивий.

— Будеш мою жінку баламутити? Будеш, кажи? Дай слово, що ніколи не зачепиш... ні словом, ні поглядом, тоді випущу тебе звідси живим. Ну?

Карпо хоче поклястися, але вода заливає йому рот, і це страшить його; і від жаху, мабуть, наморочиться голова, слабнуть руки... Насувається на нього смерть, страшна, неминуча.

— Мовчиш? — кричить Прохор, ладний знову занурити Карпа та раптом відчуває, як чиясь рука хапає його за плече.

— Божевільний, що ти робиш? Мого чоловіка... Не смій! Не смій топити!

Але Прохор знову пірнув під воду і, вхопивши Карпа за ногу, потягнув у глибину.

— Немає... Втопив... Він його втопив,— промовляє Віра не своїм голосом, побачивши, як з води виринув сам Прохор.

— Убивця! Що ти зробив? Рятуй його! Рятуй!..— закричала Марія, і цей крик дійшов до свідомості брата.— Тебе судитимуть. В тюрму посадять... Ти чоловіка мого згубив.

Прохор, збагнувши, чого накоїв, злякався й сам і тепер, набравши повні груди повітря, зник під водою. Довго його не було, але виринув він разом із непритомним Карпом.

Берег біля купальні залюднений. Жінки, дівчата, чоловіки, навіть старі баби причовгали сюди, бо кожному ж хотілося дізнатися, чому біля річки знявся такий галас.

Витягли Карпа на берег, поклали на траві.

— Готовий,— сказав хтось у юрбі, глянувши иа безвільно розкинуті руки.

— Чого йому бути готовим? — промовив Прохор і припав вухом до Карпових грудей.— Серце ще б'ється.

Заголосила Марія:

— Умів топити його, умій же тепер і рятувати!

— Ану, люди, допоможіть... Ми його зараз відкачаємо. Вийшли з гурту дужі парубки, взяли Карпа за руки й ноги,

почали розгойдувати.

— Треба йому зуби розціпити.

— Треба діжку взяти.

— А де ж ти її візьмеш?

— Та он у воді стоїть налита водою. Хтось, мабуть, під засолку огірків її вимочує. Нічого з нею не станеться, коли взяти.

Воду вилили, поклали Карпа на діжку, розціпили зуби, почали качати, і незабаром хлинула з рота річкова вода. Хтось з літніх людей сказав:

— Або житиме, або помре.

Раптом Віра, дико скрикнувши, схопилася з місця й, нерозчесана, незаплетена, побігла до річки з такою швидкістю, наче втікала сама від видимої смерті.

Парубки старалися на совість. Командував ними якийсь ді-док-рибалка, весело примовляючи:

— Качай його, хлопці! Воду з нього виллємо — по чарці горілки вип'ємо! Качай! Качай!

Уже через кілька хвилин тіло стало тепліти, і тоді рибалка сказав:

— Досить!

Карпа поклали на траву й почали робити йому штучне дихання.

Ще через кілька хвилин він розплющив повіки, тьмяними очима озирнув людей, слабим голосом попросив:

— Води...

— Е, ні, товаришу Нехльода, води і так ви напилися добре.