Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Ледве відкачали. Напоїв вас Аркадійович... Довіку, мабуть, не забудете.

Карпо прислухається до незнайомого голосу, а згадка про шуряка, мов жарина пекуча, падає на серце. Він шукає очима Прохора, згадує недавно пережитий жах, і йому стає млосно.

"Де він? Невже тут? Він же знову може мене вкинути в річку..."

Над ним схилилася Марія.

— Ти? Рятуй, рятуй мене...— І Карпо, наче небезпека ще не минула, уп'явся пальцями в її руку.— Рятуй!

— Добре, що очуняв,— сказала дружина.— Зараз додому підемо. Де твій одяг?

"Одяг?" — силкувався пригадати, але, пригадавши, нічого не посмів сказати. Тільки очима ширяв по натовпу, шукаючи Прохора.

Той незабаром з'явився — рослий, дужий, тримаючи якийсь пакунок під пахвою.

— Віддай йому, Маріє, та нехай одягається, нехай не страмить себе перед людьми.— І Прохор спокійно, наче він був зовсім не причетний до всього того, що тут сталося, пішов собі стежкою, лишивши біля потерпілого сестру.

Зіньку дуже вразила історія біля купальні. Якщо Прохор зважився на такий вчинок, значить, у ті хвилини не думав про неї, Зіньку, значить, не любить він її, а тільки грається нею та говорить їй при зустрічах нещирі слова про свою любов.

Віра йому, певне, миліша й рідніша, коли через неї він мало не втопив свого шуряка.

В Зіньчиній душі наростає біль і образа, жалощі до самої себе.

"І чого я така нещаслива, що не маю ні радості, ні щастя в житті? Та невже ж я гірша від інших, що мені доводиться одній у світі мучитись? Де ж ти, моє щастя, забарилося? Звідки тебе ждати? Звідки тебе виглядати?"

Тяжко на серці в Зіньки, так тяжко, що несила їй залишатися в хаті. До лісу б піти чи в поле широке, безлюдне і там, на самоті, блукати серед хлібів, розповідаючи вітрам крилатим про свої муки, страждання й болі, щоб рознесли вони оту журбу по землі, розвіяли її по чорних лісах, по глибоких ярах і щоб довіку ота журба й оті муки та болі не поверталися до неї.

"Ой чому ж я вродилася на світ така нещаслива? Не любить мене Прохор, а я ж йому всю душу віддала, і душу, й серце, бо любила й люблю його, на своє горенько, на біду..."

Не бачить Зінька, як за нею стежить Ольга, підходить, обнімає за плечі, в очі дивиться і, здається, розуміє все, що діється в душі молодиці.

— Зіню,— промовляє Ольга ласкаво й довірливо,— Зіню, скажи мені, що з тобою? Чому ти ходиш така смутна, невесела?

— А чого ж мені веселитися, Ольго? Одна я живу в світі. Одна-однісінька. Був Прохор... Та з ним така подія вчора при-ключилася, що все я зрозуміла... Грається він мною.

— Ти не думай про це. Посваряться між собою чоловіки та й помиряться.

— Коли б же могла я не думати, а то ж думаю, Ольго" думаю — аж отут мені пече,— поклала руки собі на груди.— На душі в мене зараз, як в осінньому небі,— все хмарами повито. Не любить він мене,— промовила Зінька з якимсь надривом, і очі її раптом наповнились сльозами. Вона не могла більше нічого сказати й не могла довше залишатися в хаті.— Не розпитуй мене, Ольго, зараз ні про що. Не треба...— І Зінька, мод у чаду, вийшла на подвір'я.

Спинилася там на якусь хвилинку, наче роздумувала: "Куди ж піти мені: до лісу, чи в поле, чи, може, на леваду?> Наче п'яна, вийшла вона за ворота і попрямувала до річкис "А може, краще до лісу піти? До лісу..." Та якась невідома сила вабила її пройти повз Шумейкову садибу, щоб хоч здалеку побачити Прохора, перекинутися з ним словечком, сказати, де вона його ждатиме. А треба ж, треба їй поговорити з ним, спитати, сказати про все, що пере* думала, що пережила вона сьогодні.

"В очі йому гляну, може, й питатися не буду, все зрозумію без слів".

І Зінька пішла берегом річки, пильно оглядаючи Шумейків сад та подвір'я.

Та замість Прохора молодиця побачила його дружину. З кошиком у руках ходила Віра в саду, визбируючи між травою червиву падалицю, що її за ніч натрусив з яблунь вітер.

Віра зупинилась, побачивши Зіпьку. Кілька секунд дивилися одна на одну мовчки, кожна думаючи про своє.

"Вона живе з Прохором і зраджує його, не любить його, а я мушу так мучитись, критися з своєю любов'ю. Бач, стоїть, нача нічого й не трапилось. А око в неї підбите. Невже то Прохор їй такого ліхтаря поставив?"

Віра, оглядаючи Зіньку, злостилася:

"Це ж вона тут ходить, щоб з моїм Прохором зустрітися. Що мені робити? Адже тепер він може покинути мене й зійтися з нею. О зла розлучнице! Я ж напишу твоєму Тарасові, нехай приїде та забере тебе звідси на шахти, щоб ти мого чоловіка не баламутила. Не буде тебе — Прохор помириться зі мною, і все стане так, як було. Ну, чого ти дивишся такими очима? Певне, чула про вчорашнє?" І Віра, одвернувшись, рушила далі, а Зінька, наче їй у груди кинуто жарини пекучі, пішла й собі, пожадливо зиркаючи очима по саду.

"Ну де ж ти, Прохоре? Де? Невже тобі серце нічого не віщує, що я тут, що я хочу тебе бачити, хочу з тобою розмовляти?"

Раптом у густих зарослях малинника, біля стежки, якою вона йшла, Зінька побачила Прохора з повним відром стиглої малини.

— Прохоре! — гукнула стиха, і він, почувши її голос, обернувся. В очах його світився виразний сум і невимовний біль.

Зінька відчула одразу: дуже тяжко він переживає все, що з ним трапилось біля річки. У неї защеміло серце.

"Якщо так він страждає, так журиться, значить, не мене, а її любить".

— Ти вже чула, Зіню?

— Чула.

— На вулицю між людьми соромно тепер показатись, і вдома як у пеклі. Дивитись на неї не можу.

— Правда? — зраділа Зінька його словам, але він, заглиблений у свої переживання й думки, не помітив тієї радості.

— Яке моє життя? Мука одна, та й тільки. З Карпом вони колись любилися і зараз любляться. Я ж те все бачу, не маленький. І це в одній хаті нам доводиться жити. Світ за очі пішов би звідси. А куди підеш? Ніхто не знає, що в мене отут,— поклав смагляву й сильну руку проти серця,— кому про те скажеш?

Зінька слухала Прохора, а саму увесь час непокоїла думка: "Любить він свою дружину чи не любить? Що гадає робити? Простить їй і житиме з нею чи, може, збирається розійтися? Спитаю... От візьму й запитаю в нього".

— Дружина твоя...

Прохор підвів голову, глянув Зіньці в очі і сказав:

— У матері сю ніч ночувала, а вранці прийшла, хотіла зі мною порозумітися. Ну, я не став її слухати. Я з нею, мабуть, не житиму.

— А може, Прохоре, вона покається, припинить зустрічі з Карпом...

— Все одно, чужою була вона мені до одруження, чужою зосталася й зараз.

— То навіщо ж ти одружився з нею?

— Хіба я дуже хотів її брати? Батько радив, мати радила... А воно — гадюку в дім узяли. Це ж іще батько нічого не знає. Поїхав до Харкова, має днями повернутись.

— Не журися, Прохоре, не суши свого серця. Знай: і в радощах і в горі ти не сам. Я з тобою завжди. Знай...

Пильніше глянув на неї Прохор, і очі його затеплились, й усмішка з'явилася в нього на обличчі.

— Гарна ти, Зіню, душевна... Добре мені з тобою.— І Прохор, взявши в руки відро з малиною, сказав:

— Бери їж. Смачна... Взяла жменю, покуштувала.

— Справді, смачна.

Зінька їсть малину, а він милується нею.

— Що ти робитимеш увечері?

— І сама не знаю. Мабуть, плаття шитиму...

— А може?..

— Що, "може"?

— Попливемо на човні туди,— махнув уздовж річки рукою,— аж до гаю. Там хороше. Побудемо разом. Я так скучив за тобою. Хочеться про все забути і тільки на тебе дивитися.

— Невже я така красива?

— Ти найкраща для мене в світі. То як же... Скажи, Зіню. Ждати тебе? Я ждатиму за мостом, де старі верби.

— Прийду!

З кущів малини несподівано вийшла Віра. Губи у неї тремтіли.

— Знову мого чоловіка баламутиш, підла?

— Чому це я підла? Коли не знаєш, то знай: я люблю його і ні з ким не знаюся більше...

— Ти не натякай. Я розумію, куди націляєшся. А ти,— метнула вона очима в бік Прохора,— чому мовчиш? Чому не проганяєш її? Нова спідниця розум твій завіяла? Ганьбиш свою жінку, топчеш, зневажаєш? З полюбовницею про зустріч домовляєшся?

— Геть звідси! — гримнув на неї Прохор, і обличчя такого й таких очей ще не бачила в нього Зінька. Вони палали гнівом, образою. В тому погляді була зневага до дружини й огида.— Ти не смій, чуєш? Не смій Зіньку ображати! Вона краща за тебе... у всьому...

— Ах, так? Вихваляєш! Полюбовницю вихваляєш, а свою законну жінку...

— Не жінка ти мені... Іди до свого... Карпа... Не потрібна ти. Ненавиджу тебе, і краще одійди від гріха.

— Битимеш? Змову битимеш? Нічого, ти іще пошкодуєш за тією хвилиною, коли підняв на мене кулаки. Я піду, я не буду заважати, але знай... Знай, тобі це так не минеться... Не прощу!..— І вона, злобна і мстива, зникла в кущах густої малини.

— Бачиш, з ким мені жити доводиться?

— Бачу,— промовила Зінька, радіючи в душі з того, що Прохор, очевидно, розійдеться з дружиною, тоді омріяне, довгождане щастя прийде до Зіньки, і ніколи й нікому вона не віддасть того щастя, оберігатиме його так, як уміє оберігати добра мати своїх дітей.

— А що, коли вона тебе сьогодні не пустить на побачення? Може, зустрінемося завтра або позавтра? Якесь недобре передчуття гнітить мене. Стежитиме вона за нами. Боюсь...

— Не бійся, Зіню. Нам треба зустрітись. Я ждатиму тебе. Чуєш?

— Чую...— І Зінька посміхнулася до нього.— Чую, милий мій,— та й пішла швидко берегом річки.

А в обідню пору повернувся додому старий Шумейко. І по тому, як зійшлися на переніссі в нього брови, відчувалося, що хтось уже розлютив його добре.

Переступивши хатній поріг, він не сказав навіть "здрастуйте!", а одразу метнув очима на Ганну Федорівну, грубо її спитавши:

— Де Прохор?

— У садку, збирає малину на варення. А навіщо він тобі?

— Треба, значить, коли питаюся. Гукни його.

— Тобі вже, мабуть, хтось розповів,— несміливо натякнула Ганна Федорівна, оглядаючи розлюченого чоловіка.— Збігай, Маріє, нехай до хати зайде.

Марія вийшла, а Шумейко сів край столу, дивився через вікно, мовчав.

— Якась невдача тобі була в дорозі? — поцікавилась дружина, але чоловік різко відповів:

— У мене їх не буває... невдач. А ось у тебе тут діла творяться,— і він, озирнувши хату, сказав: — Чому Віри не бачу?

-г~ Нещодавно до батьків пішла. Шумейко терпляче ждав.

бсь він помітив через вікно Прохора й Марію. Марія йшла першою, а слідом за нею — брат.

Відчувалось, що йому не дуже хотілося розмовляти з батьком, та ще зараз, коли той чимсь розлючений.