Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Прохор догадувався, чим саме розлютили батька. Певне, йому вже відома історія, що сталася біля купальні.

"Що ж, коли він хоче поговорити,— поговоримо",— вирішив Прохор, все ж відчуваючи в душі мимовільний страх. Цей страх жив у ньому з дитинства. Неприємно, коли з-під насуплених брів суворі батьківські очі беруть, мов на віжки, його хлоп'ячі очі, і нікуди від них не подітися, і ніяк йому не збре* хати, бо батько одразу помітить ту брехню і ще дужче потім гриматиме або візьме ремінь. Його руку пам'ятає Прохор ще з дитинства, з юнацьких літ.

Та після одруження батько вже ні разу не посмів піднімати на сина руку. Ото і кричить, і гримає, і очима палить, а до ременя вже його рука не тягнеться.

"Все скажу, як було. Нехай знає... Жити разом нам в одній хаті не можна: або Карпо з Марією нехай лишаються тут, або я з Віро..." — і обірвалася думка, мов гнила нитка.

"З Вірою жити після того, що сталось? Ні! Не житиму, і ніхто мене ніколи не примусить!"

І все ж Прохорова рішучість одразу згасла, як тільки він переступив хатній поріг.

— Здрастуйте, тату! — привітався до батька, але Шумейко йому не відповів.

Ганна Федорівна, передчуваючи сварку, зблідла, дивилась то на чоловіка, то на сина. Прохор поставив на табуретку відро з малиною і мовчки ждав.

— Ну, розповідай, як ти свого батька ганьбиш, що тепер соромно мені з людьми зустрічатися. Розповідай!

— Що ж розповідати? Все трапилось біля купальні...

— Не про це питаюся.— І на Прохора глянули роздратовані й невдоволені батьківські очі.

— Я не розумію, що ж вам розповідати.

— Не розумієш? На таке в тебе розуму бракує? А як топити людину в річці, до цього ти додумався? На це вистачило твого розуму? На ганьВу отаку, на сварку...

— Виходить, що я ще й винний?

— А хто ж винний? Хто, питаюся?

— Я не дам себе ганьбити... Не дам, щоб він разом з Вірою...

— Про неї буде окрема розмова. І це ти, мій син, отак д{я|> на розголос, на людський поговір, на злі язики поклав те, що Іреба було тишком-нишком зам'яти, по-сімейному, щоб жодна душа стороння не знала, не відала.

— Не міг я... І взагалі, таке зараз у нашій хаті твориться. Не було Карпа — тихо, мирно жили...

— Говори, говори... Все, що думаєш, говори, а я тебе послухаю.

— Що говорити — і так ясно.

Прохор замовк, спідлоба позираючи па батька. А старий Шумейко підвівся на ноги, високий, грізний, і Прохорові здалось, що зараз батько візьме в руки ремінь і, як колись, почне шмагати, тому він мимоволі стежив за кожним його рухом.

— Все ясно, кажеш? А чи ясно тобі, дурню, що коли б не Карпо — млин уже б одібрали у пас?

— Спокійніше було б. З млином отим тільки зайва морока. Ці слова так вразили Лркадія Павловича, що він навіть рота

розкрив від здивування.

— Ти посмів таке мені сказати? Та я, може, все життя своє про це мріяв, недоїдав, недосипав... У бога вимолював... і тепер, коли це все маю, ти хочеш мою давню мрію затоптати. Невже ти сам того не розумієш, що з млина живеш, багатієш, хліб їси щодня...

— Я на свій хліб заробляю. Шумейко зареготав:

— Нема в тебе свого хліба. Є мій хліб. Я хазяїн всьому! Все моє! Моє! Власними руками добуте, розумом добуте, ночами безсонними. Цього не знаєш ти, про це знає тільки твоя мати.

— Заспокойся, Аркадію. Ну чого ти розходився? Навіщо своє серце травиш?

— Ага, уже й ти з ним заодно? — метнув злими очима в її бік.— Ви ладні все моє добро за вітром пустити! Нехай забирають, вам не жалко, вам байдуже. За бабськими спідницями стежиш та за Карпом, а як діло якесь зробити — па те твого розуму не вистачає. О боже, боже! — звів руки Шумейко догори.— За віщо ти караєш мене таким сином?

— Аркадію, отямся, що говориш? Чи він каліка у нас, чи ледащо, чи розуму в нього немає?

— Немає! Немає! — закричав батько, блискаючи очима.— Коли б мав розум, не зробив би такої ганьби!

— Піду я,— сказав Прохор і цим ще дужче розлютив старого.

— Стій! Коли батько тебе повчає, мусиш слухати.

— Годі мені отаке слухати,— сказав з небувалою впертістю Прохор, сміливо глянувши на батька.— Я не маленький... Сам уже розумію, що добре, що погано.

— Он як? І ти оце смієш так зі мною розмовляти? У "товаришів" навчився? Та я тебе, сучий сину! — І батько, стиснувши кулаки, метнувсь було до Прохора, але па захист сина стала Ганна Федорівна з Марією.

— Що ти, Аркадію? Бог з тобою... На жонатого сина...

— Тату, заспокойся! Не треба гримати на Прохора. Не винний він,— несміливо втрутилася Марія.

— Ви всі проти мене, всі! Прохор рішуче пішов до дверей.

— Ти куди? — закричав батько, якого стримували жіночі руки.

— Нехай вийде, а ти, Аркадію, заспокойся. Поглянь на себе.

— Мовчи, дурепо! Не в свої справи не сунь носа. Ану, пустіть мене!

— Не займай його, ради бога!

— Тату! Тату, заспокойтесь!

— Оце доживсь... Уже мене син не слухає. Прохоре, лишайся в хаті, ще розмова не закінчена.

Та Прохор цього разу не послухався батька. Грюкнувши дверима, він вийшов на подвір'я, сів на колоді, насуплений, ображений.

На ґанок вискочив батько. Він не говорив ці слова, тільки по тому, як смикалося праве віко, видно було, що все в ньому кипить від люті.

— Чому,— запитав він, не володіючи вже собою,— чому ти не слухаєшся батька? — І сильна рука його схопила Прохора за груди. Наче опечений, скочив син і, глянувши на тремтливе вікно, зрозумів усе.

"Битиме,— майнула думка в нього,— зараз, зараз ударить". З хати вибігли Ганна Федорівна й Марія.

— Я що тобі сказав? Що? Ти не чув? Ти не слухатись? Ти проти батька?

Від злості в нього тремтіла борода, обличчя зблідло, рука сильніше тисла сорочку, і, можливо, цей напад пробудив у Прохорові вперше в житті бажання не підкоритись.

Ні слова не говорячи йому, Прохор одірвав від себе батькові руки і так глянув у вічі, що старий Шумейко сахнувся.

— Ти? — прошипів він, одразу розгубившись.— На мене піднімаєш...

— Краще одійдіть! — промовив син, збліднувши, як і його батько. Самі собою стислися важкі, сильні кулаки, а очі світились такою рішимістю, гнівом і шаленством, що батько, помітивши те все, відступився, наче від навіжепого, не знаючи, що йому робити, як діяти.

І Саме в цю найкритичнішу для обох хвилину з вулиці на подвір'я зайшов Севастян Жигай з дочкою.

Віра, побачивши свекра, схилила голову, дужче нап'яла на підбите око хустину.

— До тебе я, свате, до тебе. З п'ятницею здоровенькі були! Дочку ось привів тобі показати. — І він з не властивою йому спритністю зірвав з доччиної голови хустку. Це було так несцрді-вано для Віри, що вона розгубилась і прикрила рукою підбите око.

— Не затуляй, Віро, не затуляй. Нехай бачить сват, як в його хаті мою дочку калічать.

— Хто? — запитав вражений Шумейко.— Хто посмів отаке зробити? — І він метнув очима на Прохора, догадавшись, що це міг так побити син.— Ти, Прохоре?

— Я! — відповів той, глянувши на дружину таким нищівним, сповненим огиди й зневаги поглядом, що Віра, зрозумівши той погляд, закрила руками обличчя й заридала.

— Я віддавав свою дочку в порядну сім'ю, бо ми теж, слава богу, і достатки маємо, і живемо не гірше від інших, а такого неподобства в моєму домі не було зроду. І як мені, свате, на неї дивитися, на рідне дитя, коли її так ні за що побито?

— Ні за що? — спалахнув Прохор, злісно метнувши в її бік очима.— Та кинь тут плакати! Ти розкажи батькам, нехай знають, за що тебе побито. А коли тобі соромно, я сам розкажу.

Віра наче скам'яніла. Ридання обірвалось. Біла рука її мимоволі простягнулася вперед, а очі благально й лячно дивилися на чоловіка.

— Не треба, Прохоре... Не треба... Навіщо? Я сама... Затих Жигай. Кліпаючи повіками, він дивиться то на Віру,

то на Прохора, то на свата.

— Так ось, нехай знають! — вигукнув розпалений ревнощами Прохор.— Хай знає твій батько, яку дочку в дім до нас віддав!

— Прохоре! — скрикнула Віра, наче підбита пташина, кинувшись до чоловіка, але він схопив її руки і рвучко відкинув од себе.

— Рятуйте! — закричав Жигай, вбачивши в цьому початок нової бійки.— Віро, дитя моє!

Та Віра навіть не глянула в бік батька. її знову образив Прохор тим, що хотів викрити перед батьками давній гріх. В його очах вона помітила зневагу, огиду й презирство і зрозуміла остаточно — для неї він втрачений назавжди. І це викликало такий біль і образу, що вона ладна була піти на все.

"Він хоче знеславити мене, принизити, ошельмувати перед батьками... Согрішила я з Карпом. Ну що ж, спокутую свій гріх, але нехай же й він відчуває сором і ганьбу, нехай і він переживе все те, що переживаю зараз я". Рішуча в своєму намірі, Віра з ненавистю глянула Прохорові в очі.

— Говори, все говори!.. Я не боюсь, бо і так уже всі знають... Але і я скажу! Я скажу про Зіньку. Ти не кращий від мене. Ти...

Це була несподівана атака, до якої Прохор не підготувався.

"Вона чула, мабуть, нашу розмову. Вона стояла в малиннику і все чула. Невже скаже?"

Віра помітила в його очах розгубленість і втішалася з того.

"Що, боїшся? Не хочеш, щоб батько знав? Соромно тобі? Ну, а я все одно скажу. На зло тобі скажу!"

І, певне, розповіла б у цю хвилину Віра все, що було їй відомо, коли б у неприємну розмову не втрутився вчасно Аркадій Павлович.

— Зараз же мені, Прохоре, помирися з Вірою, і щоб у моїй хаті більше колотнечі не було, а був мир та спокій.

— Оце розумна порада, діти,— підтримав і повеселішав одразу Жигай.— Чого вам сваритися? Обоє молоді, гарні. Жити треба в согласії та повазі одне до одного.

— З потаскухою не миритимусь,— заявив Прохор і цими словами немовби вдарив Віру по щоках, так спалахнули вони в одну мить густим рум'янцем.

— Що-о? — аж очі вирячив Жигай.— Що ти сказав на мою дочку, на мою Вірочку?

— Бачити її не можу, а не тільки жити з нею в одній хаті! Чуєш, ти?..

— Чую,— відповіла якимсь незнайомим голосом Віра. І недавнє бажання викрити Прохора безслідно згасло. Лишився страх, і вій заглушив у ній зараз всі інші почуття.

"Покинув... Одна... Не повернеться. Пе житиме зі мною. Як же я людям у вічі дивитимусь? Всі сміятимуться, бо знатимуть, за що покинув... Ні, ні, тільки не це! Миритись треба. Миритись — в цьому єдиний для мене порятунок. Упаду навколішки, проситиму, благатиму".

А розлючений Прохор не помітив у ній отого душевного зламу, не помітив нового погляду в її очах, внутрішньої боротьби й кидав у неї, мов каменюки, образливі, дошкульні слова.

— Не примушуйте мене з нею жити, бо інакше я з дому втечу.