Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

— Оцього я й чекав!

На спину стола з неймовірним ляском ударила друга кісточка, і стіл дрібно-дрібно затанцював.

— Труднація в мене така, — співала стара. — Може б, ви замість валяти оце дурня, комина мені б лучче почистили, га?

Доміношники начебто отямилися. Зирнули водночас на бабу, і були в них такі очі, що стара, яка нічого в світі не боялася, раптом захотіла підхопити свої спідниці, покинути тут і палицю й чкурнути з двору так, як тікав недавно із закамарків її уяви той страшний на позір, але такий нещасливий злодіяка.

Мела обрубками валянців вечірню росу і вже бачила тільки свою хату по той бік вулиці. Стояла на курячих ногах за низеньким щербатим парканом; біля хати, як дівчина, світилася темно-червона вишенька; місяць осяював її та неквапно грався її листками. Хата старої похитувалась у цьому міражному світлі; здавалося, ось-ось зведеться вона й піде на своїх курячих ногах у світ, а їй, старій, доведеться цілу ніч її наздоганяти. І так триватиме до ранку, доки не розбудить їх усіх ранкове сонце, тоді задзвенить на її вишеньці синиця і опаде на землю половина червоних листків.

Загавкав у глибині двору собака, і цей пес розбудив шевця, який задумано заснув, стоячи серед двору й посмоктуючи іскристу цигарку. Швець виплюнув недокурка, уставив між губи цигарку нову і з-під його пальців вискочив прудкий вогняний чоловічок. Вскочив у носика сигарети, скоцюрбився там і згорнувся, а голова його хитнула ніч, як хитають її небесні зірки. Швець потягся, аж захрумтіли в ньому кістки, а тоді пішов сягнистою ходою до воріт.

Він підійшов до хвіртки саме коли з’явилася там стара, і його обличчя заясніло над парканом, наче спустився то і сів на шпичаки сам місяць.

— Ви даремно оце, бабо, ходите, — сказав місяць густим і бринячим голосом. — Адже ніхто вам того комина не почистить!

— Ге! — підскочила від несподіванки стара, обличчя її стало гостре й маленьке. З очей її посипалися голки, і вся вона аж запалала перед спокійними водянистими очима шевця. — Який це комин? — швиденько затараторила. — Що це ви говорите про якийсь комин?

— Та про це вже вся вулиця гримить, — байдужно відказав місяць-швець і випустив сиву хмару диму.

Стара покосувала оком на ту "вулицю". Мирно спали хати, мирно й тихо дивилися вікна. І їй здалося на мить, що вулиця і справді гримить, що залито її ясним сліпучим світлом, що жінки й чоловіки тієї "вулиці" котять порожні залізні бочки і б’ють у кастрюлі й миски. Горлають немилосердно про її комина, а з вікон її хатки на курячих ногах вивалюється червоний дим, і мчать до неї пожежники в червоних костюмах, лізуть по червоних драбинах, а там, на даху, вихоплюють з-за пасків лискучі мідні труби й починають, натхненно роздуваючи щоки, грати.

Позадкувала від того настромленого на паркана місяця, довговусого і спокійного, холодного й немилосердного. Його бас не звучав голосно, але забивав своїм воркотом бабі вуха. Вона аж пальця засунула у вухо, щоб потрусити.

— Я вам, бабо, не раз допомагав, — спокійно продовжував місяць. — Порубав вам дрова, паркана полагодив. А ви… — він зареготався раптом. — Як це ви там вигадали: щось я у вас украв?

— Ге! — знову підскочила стара. Замахала, закивала пальцем перед носом у шевця-голуб’ятника-місяця, затараторила дрібно: — Харцицяко, чортяко, злодіяко!

Густий бас добродушно розливався по цілій вулиці.

— Але що ж я у вас украв, бабо? Так це мене інтерисує!

— Украв, украв! — хрипко вигукнула стара і, задкуючи, знову замахала й закивала пальцем. — Дочекаєшся ти! Поб’є тебе нечиста! Злодіяко, харцизяко!

Голуб’ятник аж головою водив од сміху. Приплющив очі і його вуса аж позеленіли від місячного світла.

— Гей, бабо! Навіжені ви! Йдіть ви лучче спати. Не напитуйте лиха, бабо, його й так у вас за душею багато!..

І стара од тих спокійних місяцевих слів перестала раптом кивати пальцем, зігнулася, наче горб виріс їй на спині, й замовкла чи, може, заслухалась у ніч. Шуміла звіддалік у тій ночі вода, гомоніли на греблі хлопці й дівчата: хлопці жирували, а дівчата вискотіли захоплено.

Замислилася на мент баба, а мо’ згадала щось раптово, і її голова схилилась, як у пташки, на плече.

Місяць, настромлений на шпичаки паркану все ще добродушно реготав. Його рокітливий приємний бас заповнив вулицю, і дві сусідки-пащекухи отам, серед двору під кручею, дочка Трасицької і дочка таксистихи, раптом сплеснули руками, одна схопила порожнє відро, а друга потрусила сумкою. Вони нагримали на своїх доміношників, а та, з сумкою, безцеремонно скрутила голову лампочці, прив’язаній до тієї сумки. Ота, з відром, вискочила за хвіртку й загукала співно, кличучи заклично дітей:

— Лє-є-на! Лє-є-на! Саш-ко! Саш-ко!

Лєна вже бігла з усіх ніг додому, з нею бігло ще троє дівчаток, двоє було в червоних плащах, а двоє в синіх, і мали вони червоні й сині банти, а одна із них несла перед собою наполовину червоного, а наполовину синього м’яча.

Сашко мчав по нічній вулиці на велосипеді. Він крутнув кермом біля старої і об’їхав її, як об’їжджають камінь. І стара ще більше згорбилася й увійшла по кісточки в землю. Мала й беззахисна, стояла баба серед вулиці, як дрібнолюдок, і світила зеленим поглядом. І не було вже в тому погляді нічого лихого, а тільки незвична розгубленість і трошки-трошки несусвітнього здивування.

Тоді позіхнув вусатий голуб’ятник-місяць і повільно побрів у своє дворисько. Погасли майже всі лампочки на вулиці, лише одна ще коливалася і пливла між ночі: там годувала дитя юна мати. Була ще зовсім дитина, та мати, тож коли хапало її дитя ротом персо, вона сміялася радісно від чудового й чудного лоскоту.

7

Хата старої захиталася і звелась, як зводиться страус, та й були в неї такі ж, як у страуса, великі й сильні ноги, й пішла ця хата через город; переступила через паркана, спинилася на мент біля річки, неначе приміряючись до подальшої дороги, а тоді рушила по місячній стежці, що лежала на нерушній воді. Побігла по тій стежці, швидко миготячи великими страусячими лапами — спала у тій хатці стара. Лежала на постелі, не роздягтись, одна нога її в обрубці-валянку торкалася підлоги, а рука цупко стискала ціпка. І здавалося старій, що іде вона по білій сніговій дорозі, а за спиною в неї — санки з дитячою труною. Зупиняється вряди-годи й падає на ту труну, і зводить до неба руки, товче лобом об змерзле дерево, а навколо біла пустеля і світить над головою порожнє сонце. Покидає вона в тій пустелі і санки, й труну оту дитячу і йде нерівною ходою, не розбираючи напряму. Було в неї замерзле обличчя, а з зимних очей біло палахкотів лід.

Стара жахається себе самої, поставленої насупроти, — постаті тієї, розшарпаної на білому полі. Розплющує очі. Похитується над головою стеля, а місяць стоїть у горішній шибці й заливає мешкання міражним світлом. Баба встає, аж рипить їй тіло, сідає на ліжкові й кам’яніє. Грають зеленим полиском її очі, мерехтять, гаснуть і знову засвічуються — росте вона, як гриб, у цій забутій усіма хатці, а думка в неї також одна — розтягла й невідступна.

Великого комина бачить перед собою, й лізе на того комина високий чоловік із мітлою і з круглою гирею біля пояса. Повертає до старої обличчя, і вона здивовано пізнає власного батька.

— Ніхто не кличе мене в цей світ, — каже батько, — і тільки от ти покликала.

Вона розтулила рота, щоб заперечити, але він махнув рукою.

— Добре, що покликала. Маю тобі сказати дві слові…

Стара хитає головою, вона спить. Як щоночі, сівши на ліжку і світячи зеленим поглядом. У неї в грудях колотиться каменюка та й уся вона кам’яна.

— Маєш, дочко, десять облич, — сказав батько. — Май тільки одне.

Вона зводить здивовано голову. Дивиться й нічого не розуміє. Батько впускає в комина мітлу й гирю. Трусить, і з чорної отхлані здіймається чорна хмара сажі.

— Дочко, моя дочко, — каже сажотрус-батько, повертаючи до неї запорошене сажею лице. — Дочко, моя дочко!.. Пробудись!

8

Вона збудилася раптово. А може, це їй здалося, що прокинулася; стеля над нею ще хиталася, начебто її хата й досі йшла на страусячих ногах. Сонце залило її помешкання і срібні стяги куряви, які провисли в кімнаті від вікон до підлоги, засвітилися срібними порошинами. Стара обводила поглядом своє гніздо, ніби бачила його вперше — погляд її пробіг уздовж стіни до столика, а тоді й до шафи. Груба стояла з розхиленими дверцятами, немов рота розтулила, біля щілин запеклася повзуча кіптюга. Їй здалося: світло, що вливалося в її вікна, незвично почервоніло — хата її бігла на страусячих ногах і на голові тієї хати лежала червона шапка.

Баба зірвалася з постелі, схопила палицю й затисла її в п’ястуці. Небо на сході палало. Хиталися там могутні язики полум’я — стару аж потом обілляло.

Синя пташка відклеїлася від її повік і вдарилася об шибку. Сон зовсім покинув стару — сиділа вона на ліжкові, спираючись на палицю, очі її стали, мов ґудзики, натомість ожив її рот. Тонкі вуста розсунулися, тоді розхилилися й покотилися з них чорні круглі м’ячики.

Бачила вона в ту мить дивну картину: з ревом мчали на околицю червоні машини. Сиділи в них напружені й серйозні брезентові чоловіки із залізними головами і кожен тримав на колінах стиснуті п’ястуки.

Стара змружила очі й уздріла, як вилітають із червоних машин один за одним брезентові чоловіки, як лізуть вони з чотирьох боків по червоних драбинах до її димаря і запускають у нього мітли з гирями.

Все ще сміялася, струшуючись усім тілом, водила головою і вряди-годи ойкала тонко: думка це була чудова! Бачила: стоять біля хат сусіди з розтуленими здивовано ротами — всі вони німі й без’язикі. Була знесилена сміхом й передихала. Мерехтіли в її очах вогники — відбите вогнище сходу: червоні й сині, а в нутрі її раптом почав засіюватись, як трава, тонкий і не зовсім збагненний смуток. Встала й підійшла до вікна. Червона вишенька згубила за ніч половину листків і стояла напівроздягнена, але так само осяйна. У баби затремтіли руки, і вона приплющилася, щоб заспокоїтись. Розплющившись, побачила на сході велике оранжеве сонце, а тут поруч ту ж таки, але вже зовсім безлисту вишеньку. Засунула хутенько фіранку й метнулася через хату до дверей: боялася запізнитися, аби не роз’їхалися пожежники, а таки примчали почистити димаря.