Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Йти треба, Грицю. Прийде Степан, кинеться, а мене немає.

— Він куди пішов?

— Насилу випроводила до Оникія в карти гуляти.

Розійшлись. На губах у Григорія залишився хвилюючий запах її вуст, що пахли чи то зимовим вітром, чи то далеким ледве чутким запахом степового, покропленого травневим дощем сіна. /

Оксана звернула в провулок, пригинаючись, майже побігла. Проти чийогось колодязя, там, де худоба змісила осіннє болото, якось спіткнулася, ковзнувши ногою по обмерзлій грудці і, відчувши гострий біль у животі, схопилась за тин. Біль стих, а в боці щось живе, перевертаючись, штовхнуло гнівно і міцно, кілька разів уряд.

XI.

Ранком Григорій пішов до Мохова додому. Сергій Платонович прийшов з крамниці к чаю. Сидів з Атьопіним в їдальні, виклеєній дорогими, під дуб, шпалерами, цідив міцний бордовий чай. Григорій у передпокої поклав шапку, увійшов до їдальні.

— Я до вас, Сергію Платоновичу.

— А, Пантелея Мелехова синок, —здається?

— Його.

— Тобі чого?

— Хотів просити, чи не візьмете в наймити?

Григорій повернув голову на скрип дверей. Із залі вийшов зі складеною вчетверо газетою молодий офіцер в' зеленому кителі, з наплічниками сотника. Григорій упізнав того офіцера, якого перегнав торік конем Митько Коршунов.

Підсовуючи офіцерові стільця, Сергій Платонович спитав:

— Що, хіба збіднів батько, що сина наймає?

— Яз ним не живу. *

— Відрізнився?

— Так.

— З радістю взяв би, знаю вашу родину, працьовитий народ, та місця в мене немає.

— В чому справа? — дпитав сотник, сідаючи до столу й поглядаючи на Григорія.

— Наймається. хлопець.

— Коло коней можеш ходити? Правиш добре дишльовим запрягом? — спитав сотник, помішуючи ложкою в шклянцк

— Можу. Своїх коней шестеро держали.

— Мені потрібний кучер. А умови твої?

— Я не дорого прошу...

. — В такому разі приходь завтра до батька в маєток Знаєш, де маєток Листиицького Миколи Олексійовича?

— Так точно, знаю.

— Звідси верстов дванадцять. Приходь завтра зранку, погодишся там.

Григорій потоптався на місці і, вже держачись за дверну клямку, сказав:

— Мені б на часинку, ваше благородіє сказати вам...

Сотник вийшов слідом за Григорієм у півтемний коридор.

Крізь магові віденські шибки з тераси скупо сочилося рожеве світло.

— В чім річ?

— Я не сам... — Григорій зашарився: — зі мною баба. Може, і їй місце яке знайдеться?

— Жінка? — спитав сотник, посміхаючись, підводячи рожеві від світла брови.

— Чужа жінка...

— А, он як. Ну, що ж, влаштуємо і її чорною куховаркою. А чоловік її де?

— Тут, хутірський.

— Ти, що ж, вимкнув у чоловіка жінку?

— Сама приблудилась.

— Романтична історія. Ну, гаразд, приходь завтра. Іди собі.

Григорій прийшов до Ягідного — маєтку Листницьких — годині о восьмій вранці. У широкій балці мостилося велике подвір'я, обмуроване цегляним облупленим муром. На подвір'ї нескладно розкидались будівлі: флігель під черепичним дахом, з черепичною цифрою ‘ посередині—1910, — челядня, лазня, стайня, пташник і коровник, довга комора, каретник. Будинок великий, старий, обгороджений з боку двору палісадом, ховався в садку. За будинком сірим' муром стояли оголені тополі і верби левади; в брунатних шапках покинутих гайворонячих гнізд.

Григорія зустріла за двором зграя кримських чорних хортів. Стара крива хортиця, з слезливим старечим поглядом, перша обнюхала Григорія, пішла слідом, похнюпивши суху голову. В челядні куховарка лаялась з молоденькою ластатою покоївкою. В тютюновому димі, наче в ішку, сидів коло порогу старий, губастий чолов'яга. Григорія покоївка провела в будинок. У передпокої смерділо псятиною й непросохлими звірячими шкурками. На столі валялося чехло на дубельтівку, і яґдташ з пошарпаними зеленими шовковими4 китицями.

— Панич кличе до себе, — виглянула з бокових дверей покоївка.

Григорій боязко оглянув свої брудні чоботи, ступив у двері.

На ліжку під вікном лежав сотник; на ковдрі коробка з гільзами й тютюн. Набивши цигарку, сотник застібнув комір білої сорочки, сказав:

— Рано ти. Почекай, зараз батько прийде.

Григорій став коло дверей. За хвилину по скрипучій підлозі передпокою хтось зачовгав. Густий низький бас спитав у дверну щілину:

— Не спиш, Євгене?

— Заходьте.

Увійшов старий в чорних кавказьких бурках. Григорій глянув на нього збоку, і перше, що йому впало в око — це тонкий, покривлений ніс і білі, під носом жовті від курева, широкі півдуги вусів. Старий був саженного зросту, плечастий і худорлявий. На ньому в'яло обвисав довгий, з верблюжого сукна сурдут, комір його зашморгом обхоплював, брунатну в зморшках шию. Близько до перенісся сиділи вицвілі очі.

— Ось, тату, кучер, якого я вам рекомендую,—хлопець з гарної родини.

— Чий це? — бухнув старий гуркотом гучлив'ого голосу.

— Мелехова.

— Якого Мелехова? %

— Пантелея Мелехова син.

— Прокопа знаю, разом служили. Пантелея знаю. Кривий такий з черкесів?

— Так точно, кривий,—тягнувся Григорій струною.

Він пам'ятав оповідання батька про відстановленого генерала Листницького, героя русько-турецької війни.

— 'Чому наймаєшся? — гуркотіло зверху.

— Не живу з батьком, ваше превосходительство.

— Який же з тебе буде козак, коли в наймах тягаєшся? Батько, відрізняючи тебе хіба нічого не дав?

— Так точно, ваше превосходительство, не дав.

— Тоді інша справа. Ти з жінкою наймаєшся?

Сотник різко скрипнув ліжком. Грицько повів очима, по1 бачив — сотник підморгує, дьоргає головою.

— Так точно, ваше превосходительство.

— Без ніяких превосходительств. Не люблю. Платня вісім карбованців на/місяць. Це обом. Жінка варитиме, челяді та сезонним наймитам. Згоден?

— Так точно.

— Щоб був у маєтку завтра ж. Займеш у челядні ту половину, де жив попередній кучер.

— Як ваше вчорашнє полюваня, — спитав син у старого і спустив на килим вузькі волохаті ступні ніг.

— Вигнали з Гремлячої долинки лиса, гонили до лісу, старий попався, обманув псів.

— Казбек усе кульгає?

— В нього, як виявилось, звих. Ти швидше, Євгене, сніданок холоне.

Старий повернувся до Григорія, клацнув сухими кістлявими пальцями.

— Кроком руш! Завтра о восьмій щоб був тут.

Григорій вийшов за ворота. Під затиллям комори хорти грілися на підсохлій від снігу землі. Стара хортиця із старечим поглядом потюпала до Григорія, обнюхала його ззаду і проводила до першої балки, понуро звісивши голову, ступаючи крок-у-крок. Потім повернулася.

XII.

Оксана упоралась рано, загребла жар, затулила каглу і перемивши посуд, виглянула у віконце, шо гляділо на двір. Степан стояв біля спалів, складених костром під тином, що до Мелехівського двору. В кутку твердих губів його висіла погасла цигарка. Він вибрав з костра підходящу соху. Лівий ріжок комори завалився, треба було поставити дві міцні сохи і вкрити очеретом.

З ранку на верхівках Оксаниних вилиць — рум'янець, в молодому блискові очі. Впала переміна Степанові в око, снідаючи спитав:

, — Ти чого?

—.А що я?—спалахнула Оксана.

— Виблискуєш, наче олією намащена.

— Від печі гаряче... в голову кинулось, — і відвернувшись, очима злодійкувато шмигнула у вікно, чи не йде, часом, Михайла Кошового сестра.

Та прийшла тільки смерком. Вимучена чеканням, Оксана стрепенулася.

— Ти до мене, Марійко?

— Вийди на часйнку.

Степан перед скалкою дзеркала, вмащеного у вибілену грудину печі, зачісував чуба, гладив куцим, кістяним, з волячого рогу гребінцем каштанові вуса.

Оксана боязко поглянула в бік чоловіка.

— Ти мов би кудись збираєшся?

Степан відповів не зразу, положив гребінця в кишеню шаровар, узяв з печурки колоду карт і кисета.

— До Оникія піду, посиджу трошки.

— І коли ти находишся? Викоренили карти: що ніч, то їм гра. До півнів просиджують.

— Ну, годі. Чули.

— Знову в очко гратимеш?

— Відчепись, Оксанко. Он людина чекає, йди.

Оксана боком вийшла до сіней. Коло входу зустріла ЇЇ посмішкою рум'яна, в засіві ластовиння Марійка.

— Прийшов Грицько.

— Ну?

* — Переказував, щоб, як посутеніє, йшла до нас.

Оксана, хапаючи Марійчину руку, тіснила її до дверей.

— Тихше, тихше, голубонько. Що ж він, Марійко? Може, ще чого велів сказати?

— Каже, щоб забрала своє, що піднесеш.

Оксана, вся у вогні й пропасниці, крутила головою, погля-дуючи на двері, переступаючи з ноги на ногу, мов обгодований ячменем кінь.

— Господи, як же я?.. А?.. Отак ураз... Ну, що я? Стривай, скажи йому, що я швидко... А де він мене перестріне?

— Заходь до хати.

— Ох, ні!..

— Ну, гаразд, я скажу йому, він вийде.

Степан одягнув сурдута, тягнувся до лямпи прикурюючи.

— Чого вона прибігала? — спитав між двома затяжками.

— Хто?

— Та Мар'я Кошова?

— Та це вона в своїй справі... спідницю просила покроїти.-

Здуваючи з цигарки чорний попіл, Степан пішов до

дверей...

— Ти лягай, не чекай!

— Ну-ну.

Оксана припала до замерзлого вікна, опустилась перед лавою навколішки. По стежці, протоптаній до фіртки, зарипіли Степанові кроки. Вітром підхопило іскру цигарки й віднесло до вікна. Крізь відтале кружальце скла Оксана на хвилину побачила при світлі розжеврілої цигарки півколо папахи, що придавила хрящувате вухо, клапоть білого обличчя.

У велику шалеву хустку похапцем кидала з скрині спідниці, кохточки, підшалки—-дівочий свій посаг, — задихаючись, з розгубленими очима, востаннє пройшлась по кухні і, погасивши світло, вибігла на ґанок. З Мелехівської хати хтось вийшов на двір провідати худобу. Оксана дочекалась, поки затихли кроки, накинула на скобель ланцюжка і, притискаючи вузол, побігла до Дону. З-під пухової хустки вибились пасма волосся, лоскотали щоки. Дійшла задвірками до двору Кошових — знесилилась, насилу переставляла ноги. Григорій чекав на неї коло воріт. Узяв вузол і, мовчки попереду пішов у степ.

За током Оксана, вкорочуючи ходи, взяла Григорія за рукав.

— Почекай трохи.

— Чого чекать? Місяць тепер не скоро, треба поспішати.

— Почекай, Грицю, — Оксана згорбившися спинилася.

— Ти чого? — нахилився до неї Григорій.

— Так... живіт чогось. Важке якось піднесла, — облизуючи сухі губи, мружачись від болю до вогненних іскор в очах, Оксана схопилась за живіт. Постояла трохи, зігнута і нещасна, і, заправляючи під хустку пасма волосся, рушила.

— Ну, все, ходім!

— Ти й не спитаєш, куди я тебе веду. Мо', до першого яру, а там зіпхну? — всміхнувся в темряву Григорій.

— Однаково мені вже. Догралась, — голос Оксанин дзвякнув невеселим сміхом...

Степан цієї ночі повернувся, як завжди, опівночі.