Читати книгу - "Історія Лізі"

– Чую так, ніби ти дзвониш у дзвін і десь зовсім поруч.

Говорячи, Лізі дивилася на срібну лопату. Думаючи про Ґерда Аллена Коула. Думаючи: «Я покінчила з цим передзвоном для лілей».

Дарла глибоко втягла у груди повітря. Лізі почула цей вдих, їй здалося, ніби вітер просвистів уздовж телефонної лінії.

– Вона не зізналася, але думаю, вона… як тобі сказати… думаю, цього разу вона пила свою власну кров, Лізі, її губи й підборіддя були в крові, коли я сюди прийшла, але порізів у роті не було. Вона мала такий вигляд, який ми мали тоді, коли наша добра матінка давала нам погратися одним зі своїх тюбиків губної помади.

Але в уяві Лізі сяйнули не ті давні дні їхніх перевдягань та фарбувань, коли вони також полюбляли дибуляти в черевиках із високими підборами своєї любої матінки, а гарячий полудень у Нешвілі, тремтяче тіло Скота на гудроні паркувального майданчика, його губи зафарбовані яскравою, як цукерка, кров’ю. Ніхто не любить дивитися на клоуна посеред білого дня.

Послухай, моя маленька Лізі. Я покажу тобі, який він подає голос, коли розглядається навкруги.

Але в кутку блищала срібна лопата… чи вона має зубчики? Їй здавалося, що так. А чи засумнівалася вона коли-небудь, що встигне… чи коли-небудь прокидалася в темряві, переконана в тому, що запізнилася на секунду й навіки втратила наступні роки свого шлюбного життя?…

– Лізі, ти приїдеш? Коли вона повертається до тями, то запитує про тебе.

Дзвони тривоги знову забамкали в голові Лізі.

– Що ти маєш на увазі, коли кажеш, вона повертається до тями? Ти ж наче сказала, з нею все гаразд?

– Авжеж, гаразд… Я думаю, з нею все гаразд. – Пауза. – Вона запитала про тебе й попросила чаю. Я приготувала їй чай, і вона випила трохи. Правильно я зробила, як ти гадаєш?

– Атож, – сказала Лізі. – Дарлі, ти знаєш, з чого це спричинилося?

– Звичайно. Про це говорить усе місто, хоч сама я нічого не знала, поки місіс Джонс не сказала мені по телефону.

– І в чому ж річ? – запитала Лізі, вже здогадуючись, якою буде відповідь.

– Чарлі Коріво знову повернувся до міста, – повідомила Дарла. І, стишивши голос, додала: – Старий і добрий Зелений Біб. Улюблений народний банкір. Він привіз із собою дівчину. Красунька із французької поштівки, родом із Сент-Джон Велі.

Вона вимовила назву цього міста з притаманним для штату Мейн акцентом, і вона прозвучала в неї розмазано лірично, на зразок Сен-Жан.

Лізі стояла, дивлячись на срібну лопату, й чекала подальшого повідомлення, про яке їй теж неважко було здогадатися.

– Вони одружені, Лізі, – сказала Дарла, й по телефону до неї долинуло якесь приглушене булькання, яке Лізі здалося спочатку здушеними риданнями. Але за мить вона зрозуміла, що сестра намагалася засміятись так, щоб Аменда її не почула, Аменда, яка була невідь-де в домі.

– Я приїду так швидко, як тільки зможу, – пообіцяла вона. – Ти мене чуєш, Дарло?

Ніякої відповіді, й лише ті ж таки здушені звуки – буль, буль, буль, так вони звучали по телефону.

– Якщо вона почує, що ти смієшся, то застосує свого ножа проти тебе.

Після цієї репліки звуки здушеного сміху затихли. Лізі почула, як Дарла зробила глибокий заспокійливий вдих.

– Її психіатра тепер тут немає, ти знаєш? – озвалася нарешті Дарла. – Жінки на прізвище Вітлоу. Тієї, яка носила намисто. Вона переїхала жити до Аляски, наскільки мені відомо.

Лізі думала, що та переїхала до Монтани, але це навряд чи мало якесь значення.

– Що ж ми подивимося, наскільки їй погано. Я знаю одне місце, куди звертався Скот… Ґрінлон, у Твін-Сітіз…

– Ой, Лізі! – Це був голос їхньої любої матінки, точнісінько її голос.

– Що Лізі? – гостро запитала вона. – Що Лізі? Чи, може, ти збираєшся переселитися до неї і стежити за тим, щоб вона не вирізала ініціали Чарлі Коріво на своїх цицьках, коли її знову опанує цей дур? Чи, може, ти умовиш Канті, щоб вона її стерегла?

– Лізі, я не хотіла…

– Чи, може, Біллі захоче повернутися з Тафтса й узяти на себе догляд за нею? Одним студентом більше чи менше – яка різниця?

– Лізі…

– То що ж ти пропонуєш?

Лізі почула образливий менторський тон у своєму голосі, який вона просто ненавиділа. Це була ще одна прикра річ, яку роблять із людиною гроші після десятьох або двадцятьох років, – вони навіюють переконаність, що ви можете вибратися з будь-якого глухого кута, в який зажене вас життя. Вона пам’ятає, як Скот сказав, що людям не можна дозволяти мати у своїх будинках більш як по два унітази, бо це навіює їм ілюзію величі. Лізі знову подивилася на лопату. Вона сяйнула їй у відповідь своїм блиском. Заспокоїла її. «Ти врятувала його», – сказала вона їй. «Але ти його не встерегла», – сказала вона також. Де ж істина? Вона не могла пригадати. Чи, може, це була ще одна з тих подій, про які вона забула навмисне? Цього вона теж не могла пригадати. Яка кумедія. Яка гірка кумедія.

– Лізі, пробач мені… Я лише…

– Я знаю. – Вона знала тільки, що стомлена, збентежена й засоромлена, що дозволила собі так роздратуватися. – Ми все обміркуємо. Я вже їду. О’кей?

– Атож. – У голосі Дарли почулася очевидна полегкість. – О’кей.

– Цей француз, – сказала Лізі. – Яка нікчема. Добре, що ми позбулися цього сміття.

– Приїзди якнайскоріш.

– Гаразд, їду. До побачення.

Лізі поклала слухавку. Вона пішла в північно-східний куток кімнати і схопила за держално срібну лопату. Їй здалося, вона вперше у неї в руках, і з чого тут було дивуватися? Коли Скот передав її їй, уся її увага була прикута до блискучого срібного совка з викарбуваним на ньому написом, а на той час, коли вона була готова застосувати цю клятущу штуковину, її руки рухалися самі собою… чи так їй здалося. Чи, радше, якась первісна, спрямована на виживання частина її мозку привела їх у рух замість неї, замість Цілком Сучасної Лізі.

Вона провела долонею по гладенькому дереву, відчуваючи приємність від дотику до відшліфованої поверхні, й коли нахилилася, її погляд знову впав на три поставлені один на один ящики з красномовним написом на боці кожного з них, який було зроблено чорним маркером: СКОТ! РАННІ РОКИ! На самому верху стояв ящик, у якому колись зберігався джин «Джилбі», і його краї були просто стулені, але не заклеєні стрічкою. Лізі стерла з ящика порох, дивуючись із того, яким товстим шаром він