Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"

Он воно що.

-- Справа не в цьому. Мені з дитинства подобалося гризти твердий віск зі стільників. Яка турбота. Нехай мені її принесуть, -- сказала я розсіяно. – Повертаючись до лаванди, я користуюсь різними парфумами. Звідки ти знаєш, що лаванда моя улюблена?

-- Гібіскус і кориця для публічних заходів. Але лаванда в нашу шлюбну ніч і всі ці дні в кареті. Вона заспокійлива, здогадуюся, що ти потребуєш спокою і вмієш керувати своїм настроєм. А я захоплююся людьми, які самі можуть бути собі матір‘ю і батьком. Дехто не може навчитися цього за все своє життя.

В цю мить ми почули стук в двері.

-- Це Галеран, -- сказав Людовик. – Залишаю тебе, щоб ти акліматизувалася, боюся, мене чекають дуже завантажені дні.

-- Завтра я буду потрібна? – хотіла я знати.

-- Публічно, ні. Цими днями я спробую увійти в курс справ, підбити підсумки і продовжити незавершені батьком справи.

Стук в двері повторився, цим разом більш нетерпляче.

-- Йду вже, йду! – вигукнув він голосно. – Невже король навіть не може попрощатися з королевою? – пробурмотів крізь зуби, невдоволено.

-- Не забудеш попросити, щоб мені принесли вощену дощечку? – нагадала я йому.

Людовик кивнув і косо глянув на ліжко. Подорож служила нам причиною, щоб не спати разом під час поїздки, бо намет не місце для молодят. Проте в палаці, за кілька тижнів очі всього Парижа слідкуватимуть за моїм животом, очікуючи коли Франція засадить своє сім‘я в Аквітанію.

Але після сором‘язливого прощання, я залишилася сама у своєму новому світі.

Невдовзі я отримала заповітну дощечку: чотири дерев‘яних бруски надавали квадратної форми гладкій поверхні твердого воску.

-- Побачимо, які новини ти мені приносиш, кохана Адамар, -- прошепотіла я, і з дощечкою в руці наблизилася до залишків вогнища.

Через кілька хвилин віск розтанув і з‘явилося повідомлення, написане окситанською мовою:

Наступного базарного дня

Знайдіть гасконця, що продає жаб‘ячі лапки.

Третя сукня пасує.

Я Вас там чекатиму.

16 Первонароджений

Хлопчик

За десятки років до вбивства герцога Аквітанського

Дув, як я вже казав раніше, лютий вітер з півдня. “Вітер божевільних”, називали його в Аквітанії, а на півдні Гасконі його знали, як hego haizea. Трубадура такий клімат дратував без міри; можливо саме тому, в одному з тих поривів, що зробили його легендою, він прискакав у миловарню в Ніорі в пошуках -- хтозна –гулянки біблійних масштабів чи покірного товариства, які б дозволили йому забути хоча б на одну ніч про важку ношу і сутички зі своєю вимогливою ріднею.

Хай там що, він подорожував не сам: на безпечній відстані за ним слідував вмілий вершник, хоча він того не знав. Навіть не підозрював. Його переслідувач був неперевершеним експертом в мистецтві маскування і засідок. Хоча ми ще не здогадуємося про його приховані наміри.

-- Принесіть мені бордоського вина! Багато вина! – викрикнув він наказ, після того, як прив‘язав коня до кільця біля входу.

Мод виявилася тією нещасною, що саме була на подвір‘ї миловарні й зливала масло, коли прибув герцог.

-- Я обслужу Вас, сеньйоре, -- втрутився управитель. В нього розвинулися антенки як в мурашок, якими він відчував урагани, які герцог привозив з собою в погані дні. – В моїй кімнаті. Є документи, що потребують Вашого схвалення.

-- Добре! – згодився той. – Але принеси мені вина.

-- Як скажете. – Сам він ніколи не пив. Йому не подобалося, що вино робило з людьми й гідністю, яка в них залишалася.

Він провів герцога в свої аскетичні покої, де на ходу знайшов, як робив це вже не раз, фінансові справи, які так добре відвертали увагу його сеньйора.

Той, кого раніше знали, як “хлопчика”, уважно слухав, сховавшись за дерев‘яними дошками. Він теж знав, що вітер, який дув у миловарні може бути більш нищівним, ніж той, що віяв по дорогах.

Тоді їх перервала Мод.

-- Пробачте, він зайшов, а я його не знаю. Я сказала йому, що Ви не приймаєте, але…

Вона була не сама, разом з нею зайшов молоденький, але вже добре сформований, юнак. Він, як і його батько, випромінював владу, але поводився благородніше. Він не шумів і не ревів, як ведмідь, вистачило його короткого погляду на жінку, щоб та зрозуміла, що їй варто піти. Вона перехрестилася і швидко послухалася. Вона вміла робити це від самого народження: молитися, схиляти голову і мовчати.

-- Отже, чорні легенди правдиві, батьку. Наші вороги розповідають правду: Ви викрадаєте черниць і змушуєте їх займатися проституцією на очах у всього світу, в цій миловарні.

Трубадур поглянув на порожню чашу і відкинув її, взяв один з глечиків, де ще було вино й пив з нього, поки той не спорожнів. Сімейні драми викликали в нього спрагу, так було завжди.

-- Не на очах у всього світу, -- відповів насмішкувато. – Ні в Бордо, ні в Пуатьє ви про це й словом ніколи не згадали.

-- Як Ви можете бути таким зарозумілим і таким дурним…!Ви хоча б на мить задумалися, що зробить Церква, коли довідається про таку образу?

Йому завжди бракувало терпіння, це правда, а особливо в ночі, коли віяв південний вітер. Він встав, розлючений: це був його природний стан, всі його боялися, коли в нього червоніло обличчя.

-- Я не подумав про Церкву…? А як ти гадаєш, навіщо мені він? – вибухнув Трубадур, вказуючи на управителя миловарнею. – Перестаньте мене недооцінювати, мені, як батьку, образливо вислуховувати сумніви від свого найстаршого сина. Я найбагатша людина в християнському світі, я є тим ким є, добрався туди, куди добрався, бо вмію битися і гуляти краще, ніж будь-хто.

-- На рахунок битися,