Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

зібрав чималу колекцію всіляких дрібничок, купуючи їх переважно в ломбардах та в магазинах військово-морського відомства на Третій авеню. І тепер я вручив принцові компас та невеличкого бінокля, заслабкого навіть для спостережень за птахами. Помітивши, що гладка царицина сестра Мталба курить, я підніс їй австрійську запальничку з довгим білим гнотом. У окремих місцях, а надто на персах, Мталба була така тілиста, що її шкіра від надмірного розтягнення стала рожевою. Жінки бувають такими в тих краях Африки, де гладке тіло вважають за найпершу ознаку краси. Мталба була вбрана з голови до ніг, бо при такій вазі жінка може ходити тільки тоді, коли її плоть підтримує одяг. Руки в неї були пофарбовані хною, а волосся на голові від індиго стояло сторч. Мталба мала вигляд людини щасливої і розпещеної (можливо, колись вона була улюбленим дитям у родині), сяяла та блищала жиром і росинками поту, все її тіло брижилося складками й мерехтіло квітчастими візерунками, мов розкішна парча. Клуби в неї, прикриті барвистою тканиною, були широкі, як канапа. Вона взяла мою руку й притисла її до своїх персів, кажучи:

– Мталба, Мталба ахунто. (Я Мталба. Ти дуже сподобався Мталбі.)

– І вона мені дуже сподобалася, – сказав я принцові.

Я попросив його пояснити цариці, що плащ, який вона накинула на себе, непромокальний, та Ітело, здавалося, не міг дібрати слова для «непромокальний», і тоді я взявся за рукав і лизнув його язиком. Не зрозумівши мого жесту, цариця схопила мене в обійми й почала лизати. Від несподіванки я голосно скрикнув.

– Не кричати, пане, – сказав Ромілаю, і в його голосі прозвучала пересторога.

Тому я підкорився долі, і цариця облизала мені вухо, потім щоку, вкриту шорсткою щетиною, а потім притисла мою голову собі до пупа.

– Ну, а це що означає? – спитав я.

У відповідь Ромілаю закивав своєю кучмою і пояснив:

– Гарась, пане. Дуже, дуже гарась.

Тобто це був вияв особливої прихильності. Ітело випнув губи, показуючи, що я повинен поцілувати її в живіт. Та я вирішив спочатку проковтнути слину. Впавши долілиць, коли ми боролися, я розбив собі нижню губу. Зрештою я таки цмокнув царицю в живіт і аж здригнувся – такий він був гарячий. Тягнучись губами до царициного тіла, я відсунув головою вбік вузол із лев’ячої лапи та хвоста. Зовсім близько я бачив царицин пуп і чув, як забурчало у неї в череві. У мене виникло відчуття, ніби я лечу на повітряній кулі над тропічними островами, ширяючи в гарячих хмарах і вдихаючи екзотичні пахощі, які струменіли знизу. Мої баки притислися мені до обличчя й залізли в рот. Коли я урвав це хвилююче переживання (увійшовши в контакт із невідомою силою – справжньою силою, безсумнівною! – що струменіла з жінчиної утроби), Мталба теж потяглася до моєї голови; як було видно з її лагідних жестів, вона хотіла, щоб я зробив те саме і з нею, проте я вдав, ніби не зрозумів її, і запитав, звертаючись до Ітело:

– Чому ваші тітки такі раді й веселі, коли все село в жалобі?

– Вони сумут, – відповів він.

– Сумують? Звісно, не мені судити, де смуток, а де радість, – сказав я, – але якщо це не двійко найщасливіших у світі сестер, то я цілком схибнувся з розуму. Таж вони втішаються життям! І хай мене чорти візьмуть, якщо це не так!

– Авжеж, вони щасливі. Щасливі, бо сумут. Дуже, дуже сумут, – сказав Ітело.

І почав мені пояснювати. Сумут – це людина найвищої вартості. Ніхто не може бути кращий за неї чи переважати її в чомусь. Сумут – це й жінка, й чоловік у одній особі. А що Віллатале старша віком, то вона стоїть на вищому щаблі сумутності, аніж Мталба. Декотрі з людей, які юрмилися на царському подвір’ї, доводилися їй чоловіками, декотрі – дружинами. Вона мала багато і тих, і тих. Жінки називали її своїм чоловіком, а діти – і матір’ю, й батьком. Вона вийшла за межі, поставлені звичайній людині, й могла поводитись як їй заманеться, вона була найвищим створінням у всіх галузях життя. Мталба теж була сумут, але ще не повністю, вона тільки розвивалася в цьому напрямку.

– Мої тітки вподобати вас, Гендерсоне. Це дуже, дуже добре, – сказав Ітело.

– Вони справді високої думки про мене, принце? Ви не помиляєтеся?

– Дуже високої. Найвищої. Першокласної. Вони милуватися ваше обличчя, і вони знати, що ви мене поборов.

– Я радий, чоловіче, що моя фізична сила згодилася на щось добре, – сказав я, – замість завдавати мені прикростей, як це здебільшого бувало в моєму житті. Але поясніть мені: невже жінки, прилучені до сумутності, не можуть дати раду жабам?

На ці слова Ітело споважнів і сказав, що ні, не можуть.

Тепер настала черга цариці ставити запитання, і насамперед вона висловила свою радість, що я прийшов. Говорячи, вона не могла всидіти нерухомо; її голова посмикувалася – в такий спосіб жінка виражала свою доброзичливість і приязнь, – дихання з присвистом вихоплювалося в неї з рота, вона розмірено водила рукою біля свого обличчя, її видюще око широко розплющувалося, втуплюючись у мене, а сухе біле волосся то настовбурчувалося, то опадало, залежно від того, зморщувалося чи розгладжувалось її чоло.

Перекладачів у мене було аж двоє, бо зовсім відсторонити Ромілаю від участі в подіях я не міг. Він поводився з гідністю, знав своє місце і був зразком ґречності в африканському дусі, так наче його виховували для життя при царському дворі; говорив він на високих нотах, розтягуючи кожне слово, притискаючи до грудей підборіддя і з церемоніальною врочистістю підносячи вгору палець.

Привітавши мене, цариця захотіла знати, хто я такий і звідки прийшов. І тільки-но почув я це запитання, як на всю втіху та душевну легкість, що їх переживав я при цій нагоді, насунула тінь, і мені стало зле. Важко сказати, чому я відчував таку нехіть розповідати про себе, але так воно було. Казати їй чи не казати, що я багатій? І що приїхав з Америки? Може, цариця й не знала, де вона, та Америка, бо навіть жінки цивілізовані не дуже захоплюються географією, воліючи жити у власному світі. От Лілі могла б розповісти вам безліч цікавого про мету, до якої слід прагнути,