Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

Він стривожився і підійшов до неї.

— Усе гаразд?

А вона подумала: він щиро хвилюється за неї чи лише удає?

— Усе гаразд. Ось, читаю статтю про нас.

— Правда, це дивовижа? Ріґо дуже задоволений.

— О, ну якщо вже сам Ріґо задоволений...

Катрін хотіла додати: «Коли вже сам радник з питань комунікацій президента задоволений, то іграшці президента краще мовчати». Однак вона стрималася і вирішила інакше сформулювати думку.

— Усім ти видалася дивовижною, — заявив він, прямуючи до ванної кімнати.

— Хто ці «усі»? Ти що, опитування замовляв? Чи референдум провів?

— Усі — це всі члени мого кабінету міністрів.

— Жінки також?

— Атож.

Причинивши двері, він висував шухляди, вмикав воду, дзенькав флаконами.

На якусь мить Катрін страшенно захотілося вчинити сварку, запідозривши його в тому, що він збирається до коханки; до зради їй було байдуже, щодо цього вона була спокійна, адже він зраджував їй уже багато років. Однак вона вважала несправедливим, грубим і непристойним те, як він поводився з нею: вкривав її грубим шаром лестощів і водночас чепурився для іншої. Вона мало не крикнула йому: «Отій своїй чаплі, заради якої так рядишся, ти теж відвішуватимеш усі ці компліменти, га?! Якщо вона не цілковита дурепа, то точно образиться. Зрештою, як і я». Однак Катрін лише зауважила, зітхнувши:

— Обов’язок кличе? Знову?

— Зустріч в Університеті Жуссьє.

Вона знала, що він заздалегідь готував офіційні приводи, щоби навідуватися до коханок; він був дуже організованим чоловіком; і лише водій і охоронці допомагали йому в цих авантурах; поки він задовольняв свою потребу, авто чекало внизу; у нього був час, щоб утішитися зі своєю Помпадур — проте не втішити її. Зрештою, Катрін не заздрила їм, не було сенсу заздрити долі підстилок цього завжди надто заклопотаного ділка...

Катрін усміхнулася і поставила один зі своїх улюблених дисків.

Анрі вийшов із ванної у свіжій сорочці, швидко зав’язуючи краватку.

— Тож до побачення, Катрін, до вечора!

— Ні, я йду до театру. Нова п’єса Шмітта.

— Невже це так важливо?

— Для поціновувачів театру — так, безперечно. Для решти ж його взагалі не існує. Не хвилюйся — я йду туди від нас обох. Як завжди, жертвую собою.

— Та не злися, ти ж любиш театр!

І він невимушено нахилився до неї, витягнувши губи — цей ділок старанно намагався бути ніжним.

Саме тієї миті вона відчула його аромат. І закам’яніла. Звідки взявся цей парфум? Чий це подарунок? Хто вибрав цей невідомий їй запах? Одразу підозр стало більше: у нього нова коханка, причому постійна! Адже повії парфумів не дарують — на таке наважиться лише відчайдушно закохана жінка. І поки Катрін за звичаєм ретельно приховувала думки, із подивом раптом почула свій голос:

— Хто подарував тобі цей парфум?

— Як хто?.. Ти...

— Ні, не я.

— Справді... мені здавалося...

— Ні.

— Слухай... не знаю... Я навіть не зауважив... Я отримую стільки подарунків... Може, то був Ріґо?

— Відколи це ти носиш парфуми, обрані чоловіками?!

— А чому б ні? Ти ж не ревнуватимеш через якийсь парфум?

— Ні, я не така дурепа. Для сцени маю причини вагоміші за парфум. І їх стільки, що я вагаюся, з якої почати!

Він стривожено зирнув на неї, готовий кинутися у бій — цей політичний хижак міг навіть лисаня переконати в доцільності нової зачіски.

Та вона випередила його, м’яко відзначивши:

— Я не влаштовуватиму скандалу. І ревнощів не відчуваю.

— Що ж... добре.

— Ні краплиночки не ревную. Я спокійна, як штиль. Аж дивно... Хтозна, можливо, прислів’я не помиляється: ревнощі — перша ознака кохання?

Цього разу він здригнувся, відчувши укол. (Бідолашний Президенте, — тішилася вона, — він так звик до лестощів, що, хоч і захищений із усіх боків, став надзвичайно вразливим; невинна ремарка образила його не менше, аніж провал на виборах!)

— Не впевнений, що зрозумів правильно, — пробурмотів Анрі.

Він наполягав, адже зазвичай подібна дискусія йому не загрожувала — Катрін призвичаїлася тримати докори при собі. Їй раптом згадалася ця звичка, і Катрін зрозуміла, що Анрі надто таланить; тож вона вирішила діяти у противагу звичці.

— Ти все зрозумів, Анрі. Я тебе вже не кохаю. Зовсім не кохаю.

Зненацька Президент перетворився на маленького здивованого хлопчика, якого покарали, гірко розчарували; цей хлопчик намагався чинити опір болю, поводитися, як справжній мужчина. На завершення вона додала:

— І вже давно!

— Катрін, це що, жарт такий?

— А тобі смішно?

— Ні.

— Отже, це геть не жарт.

Анрі захлеснула лють, він щось нерозбірливо забурмотів. Переляканий, мов заєць, що потрапив у світло фар, він не міг стримати хвилювання, сахнувся, насупив носа і затремтів усім тілом. Мугикаючи безладно, він уже був готовий промовити якусь фразу, аж тут Катрін урвала його:

— Запевняю, Анрі, насправді ти не страждаєш. Просто твоє самолюбство вражене. А для тебе самолюбство багато важить. Скільки в тобі самолюбства? Вісімдесят, вісімдесят п’ять відсотків твоєї особистості? Добре, що вже за кілька хвилин коханка — ота, парфманіячка — тебе втішить.

Він пополотнів, не в змозі збагнути, що шокувало його більше — слова Катрін чи її тон, стриманий, веселий, майже байдужий.

— Невже так давно?

— Що давно, Анрі?

— Давно ти... ти... не... Те, що ти щойно сказала...

— Чи давно я тебе не кохаю?

Вона замислилася.

— Дуже давно. Могла сказати б, що відтоді, як у тебе й годинки на день для мене не знаходиться, однак це неправда, все почалося раніше. Могла сказати б, що відтоді, як ти використовуєш наше подружжя, аби переконати французів, буцімто ти такий, як і вони, — але і це неправда, все почалося раніше. Могла сказати б, що відтоді, як ти цілуєш мене на публіці і ніколи не цілуєш, коли ми самі — і це теж неправда, все почалося раніше. Могла сказати б, що відтоді, як у тебе з’явилися коханки — та і це також неправда, все почалося раніше. Могла сказати б, що відтоді, як ти насмілився використати глухоту нашої доньки, аби розжалобити громадську думку — однак усе почалося раніше! Правда в тому, що все почалося з нападу. Нападу на вулиці Фурмільйон.

Він поточився, губи його аж тіпалися від гніву. Холодний різкий голос відбився від столітньої ліпнини:

— Що ти хочеш сказати?

— Ти мене зрозумів. Я знаю.

— Знаєш?! Що знаєш?

Кожен француз пам’ятав про напад на вулиці Фурмільйон. На думку політологів, те, що Анрі того року отримав голоси, яких раніше